Не будьмо байдужими

Спочатку подумалось не оприлюднювати ці негативні явища, та життєві принципи – ніколи не залишатись байдужим, змушують довести про таке й до широкого кола читачів. Отож наведу лише пару прикладів, які чутливо вражають душу ветеранів. З етичних міркувань цього разу прізвищ фігурантів подій не наведу.
Наша районка неодноразово писала, як люди радіють приходу листонош і дякують їм за тепле та привітне ставлення до пенсіонерів, як очікують їх, ніби сонечка. Адже незабутньо і надовго зігріває, вже тепер здебільшого немічних дідусів і бабусів, їх тепле слово, коли ті ще й запитують стареньких про стан здоров’я та чи є потреба у чомусь допомогти або щось принести, як-то миючі засоби, туалетний папір, ліки, кондвироби, хоча це і не є їхнім прямим обов’язком. Та, на жаль, як свідчать ветерани, так благородно і коректно вчиняють не всі і не завжди, хоча вони мусять постійно пам’ятати про таке, бо ж працюють у сфері обслуговування.
А ось нижче приведений приклад взагалі не повинен мати жодного випадку в суспільстві. Суть його полягає ось у чому… Якось, перебуваючи на подвір’ї, мимо мене пройшла жінка – вчителька однієї із міських шкіл, з двома підлітками п’ятого-шостого класу до сусіда, учасника бойових дій, щоб поздоровити його з Днем Перемоги, не привітавшись зі мною, хоча добре мене знала. Вийшовши від ветерана війни, знову мовчки, звісно діти теж, пройшли мимо мене. Ось цього разу, не стримавшись від такого хамства «педагога» та ще й у присутності її вихованців, у мене й зірвалась мимоволі з вуст образа. Оглянувшись, вона мовчки пішла геть.
Обурило мене не так те, що вона вважається вчителькою, а те, що такий її нікчемний вчинок може послугувати за приклад учням, і вони можуть у майбутньому чинити так само до людей похилого віку.
До того ж, мені пригадалось, що у свій час батькам згаданої особи я допоміг вирішити дуже важливе для них питання, про що вона не могла не знати.
Хоча це й поодинокий випадок у моєму житті, та вразив він мене неабияк і надовго. Саме тому, що так нетактовно було вчинено не будьким, а вчителькою. Адже в усі часи люди дуже високо вшановували навіть саме слово «учитель». Ще довго розмірковуючи над вчинком згаданої особи, я дійшов висновку, що так вона повелась лише з однієї причини – дуже вже різняться наші світогляди та ідейні переконання. Та хіба ж так можна жити і до чого подібне призведе у майбутньому, чого доброго вона здатна навчити своїх учнів!?
Тому-то й не забувається оте зневажливе ставлення до ветерана праці, інваліда І групи на милицях, котрий усе своє свідоме життя тільки й робив людям добро.
Насамкінець скажу: ніхто не зобов’язаний поздоровляти когось зі святами чи надавати якісь особливі послуги клієнтам. Та, якщо вже у святковий день хтось опинився біля когось, то просто зобов’язаний дотриматись давнього слов’янського ритуалу при спілкуванні, тим паче, коли хазяї – люди похилого віку.
Щодо традиційних міжлюдських вітань при зустрічі зі знайомими людьми, то це не потребує якихось доводів, бо таке існує вже століттями, і воно свідчить про ступінь вихованості того чи іншого громадянина. А у присутності дітей таку доброзичливість варто би виявляти обов’язково і, навіть, підкреслено показово, аби вона слугувала для них гарним прикладом.
Нині людей все більше і більше обсідають всілякі життєві негаразди і хвороби, особливо ветеранів, відтак будьмо ж до них толерантними і доброзичливими. Приклад у цьому й повинні показувати у першу чергу люди, які працюють в згаданих мною галузях.
Не писав би я на тему моралі, якби наведені вище приклади були якимись поодинокими виключеннями. Та, коли бачиш, як на очах зникають раніше вже досягнуті і набуті суспільством моральні і духовні людські цінності, то й мовчати не вистачає сил. І хто б що не казав, та правдою є те, що рідкісним явищем стають справжня дружба і дійсно щирі співчуття у між людських стосунках. Кожен з нас, безперечно, хоче поваги і чуйного ставлення до себе, тож не будьмо байдужими до інших.
Юрій ЦІНЧИК, громадський кореспондент.
м. Бершадь.