Здавалося б, що в час суцільної комп’ютеризації необхідно мати доступ до Інтернету та вихід у світ. Однак про встановлення комп’ютерів, ігрових систем ніхто з сільських працівників культури навіть і не мріє. На плечі керівників установ лягають непрості проблеми: як і чим, за які кошти утримати ледь жевріючий заклад культури. Фінансування з боку сільських рад за залишковим принципом призводить до того, що на 1 січня кожного року на придбання апаратури, технічних засобів, бібліотечних бланків (бібтехніки) для ведення документації в бюджетах сільських рад немає жодної копійки.
Більше того, при затвердженні бюджетів сільських рад звернення керівників установ, як в усній, так і в письмовій формах, не враховуються. Завідуючі бібліотеками змушені купувати бланки формулярів за свої кошти. На канцтовари чи на придбання книг, музичної апаратури немає жодної гривні...
То чим завинила культура села перед керівниками сільських рад, зміна яких відбувається на чергових, позачергових виборах? Депутатський корпус сільських рад росте, як гриби після дощу, а от зрушень, допомоги від них – ніякої...
Чим завинили сільські жителі, наші учасники художньої самодіяльності перед місцевими, державними органами виконавчої влади? Невже село – наша скарбниця духовності – немає права на відродження, на розвиток, на збереження культурних традицій і звичаїв? Усі ми родом з далеких, красивих, співучих сіл України, де з молоком матері вбирали оте прекрасне народне слово, колискову пісню, бабусину казку чи ткану мережану вишиту сорочку, отой рушник, оспіваний Андрієм Малишком, до болю рідну скатертину, на якій красувався осяйний, як сонце, хліб, матір в уквітчаній хустині... Різьблення, витинанки, гончарні вироби, самобутній побут, все, що ще збереглося для нащадків, перебуває у занепаді. Кожна хата сьогодні – музейна скарбниця, як і жителі на селі. І все оте потрібно відроджувати, оберігати, записувати, відтворювати: народні звичаї, пісні, традиції... Бо що буде з нами, коли все втратимо? А це – наша душа, духовність, наша скарбниця.
Чому таке ставлення до культури? Невже так важко дати державну, централізовану фінансову підтримку сільським закладам культури?
Чому випускники культосвітніх закладів як середнього, так і вищого рівнів акредитації, не хочуть, не бажають працювати на селі?
Відповідь дуже проста. З чим працювати молодому спеціалісту? З отим нещасним магнітофоном чи потертими старенькими баяном, бандурою, гітарою?.. Зі зношеним бібліотечним фондом, який щорічно поповнюється аж трьома десятками книг?!
Щоб отримати нову апаратуру, як правило, треба спочатку знайти спонсорів, а далі – оббивати кабінети «державних мужів», наживаючи у їхній особі «ворогів»...
Вас можуть звинуватити в усьому: в неробстві, недбальстві, якщо при своїй маленькій зарплаті не зробите ремонт культурно-освітньої установи... власним коштом.
Заклади культури десятиліттями не знали капітальних ремонтів, їх не знесли, бо їх працівники ледь животіли на посадах «сторожів», не отримували ніяких зарплат, але кожен йшов на роботу, виконував її. Хай не повністю, адже все те – на голому ентузіазмі.
Культуру ж просто не помічали... Не помічали холодних клубів і бібліотек, але село жило народними звичаями і традиціями, йшло на вогник до культурно-освітніх установ і співало, танцювало, як і колись, чекаючи новорічних свят чи обжинків. Культуру просто не помічали, не визнавали, цуралися...
А от тепер помітили... Вона зросла в очах суспільства, ставши більмом на очах голів сільських рад...
«Зросла» зарплата... Потрібен ремонт, потрібні музичні інструменти, потрібні нові книги... А де це все узяти?
Хто порушував на державному рівні питання культури на селі? Хто сприймає сільського працівника культури як особистість, талант?! Ними ж так багаті наші українські села... І везуть із села вироби ткацтва, гончарства, витинанства, отой самобутній духовний скарб до міста, намагаються втлумачити нашій молоді незбагненну рукотворну красу своїх предків, своє коріння. А вони дивляться такими здивованими очима, немов то не наша історія, не наша самобутність, не наша краса, не наша культура. І не цінує молодь, на жаль, ні сама себе, ні своїх пращурів.
І їдуть із заморських країв подивитися на оті картини, оте ткацтво, килимарство, українське мистецтво, і дивуються (краса ж то яка!), а свої не визнають, не бачать, не хочуть бачити, не знають!
Шуліками нападають і довбають отого сільського культпрацівника до нестями, заставляючи робити все: від побілки, ремонту приміщень – до концертів, виставок. А ще відповідай за парк, що прилягає до закладу, за сільський цвинтар, за шлях не поремонтований, за вивіску не написану, за перейменування вулиць і т. ін., і т. п. Ну, хоча б за що-небудь, був би лишень виконавець, а привід полаяти знайдеться. Як не особисто сільським головою, то його прибічниками, членами виконкому. Але зроблять це обов’язково!
Замінюють? Замінюють малих і великих начальників. А от від того нічого не змінюється.
Грати не вміють, співати теж... Книжкові фонди не поповнюються, бо не просто сьогодні видати книгу... Талант потрібен, гроші теж...
Талант є... Грошей немає, гроші є – таланту не купиш...
Отак і живемо...
Рухаємо суспільство вперед... Комп’ютерні системи в усіх закладах і установах є, а сільські бібліотеки лише мріють про них. Але як придбати, коли на канцтовари грошей не виділяють, не дають їх і на придбання книг, на світло... Напівжевріє в напівтемряві село, як і культура в ньому, забута Богом і людьми, та часто й сільським головою...
І перевіряти з району немає чого, зостались лише школа, будинок культури в центрі села, дитячий садочок, в якому дітей з десяток...
Перспективи розвитку культури українського села – це, насамперед, державна централізована підтримка самого села, а ще – централізоване стабільне фінансування сільських закладів культури через районні відділи культури; створення музеїв народно-прикладного мистецтва; поширення краєзнавчої, пошукової роботи; підтримка з боку органів місцевого самоврядування та меценатів; видання книг про кожне село (включаючи пісні, обряди, звичаї); надання працівникам культури правового статусу держслужбовця, включаючи належні їм пільги; поповнення закладів культури молодими кадрами, випускниками середніх спеціальних та вищих навчальних закладів. Ось на таких крилах має прямувати наше село у майбуття. Допоможімо йому.
Лідія ЗАРІЧАНСЬКА,
завідуюча бібліотекою.
с.
Лісниче.
Від редакції: Як бачимо, автор піднімає непрості проблеми розвитку культури на селі, висловлює своє бачення їх розв’язання. Даний матеріал було надруковано в газеті „Культура і життя” (№30 2008 р.). Автора через газету підтримали працівники сільських закладів культури Бережанського району Тернопільської області. А що думають з цього приводу наші керівники сільських територіальних громад?
вранці -2…-4° 
