З кожним історичним періодом змінюється спосіб життя людей, змінюються погляди, все рухається чи в кращу, чи в гіршу сторону.
Якщо проаналізувати повністю історичний аспект розвитку мого села, то, звичайно, було багато горя і падінь, але після важких днів розпочинаються миті щастя, спокою і гармонії.
Такими поворотами у всій Україні були встановлення радянської влади, Велика Вітчизняна війна, післявоєнна відбудова та вступ до Незалежності.
Отож, що принесла із собою кожна з даних «епох»?
Як нам всім відомо з історії, що ще до революції селяни ходили до попа заробляти. Ось, що про це говорить Смішна Олена Сидорівна : «Батько Гудименко Сидір Павлович, мати – Гудименко Марія Макарівна і ще кілька чоловік – Шевчук Гордій, Оперчук Лукія ходили вісім років в Чернятку до попа жати по 5 кіп чоловіки, а жінки по 3 копи (60 снопів – 1 копа). Казали, що йдуть жати п’ятий сніп : чотири - пану, а п’ятий - собі. Такою важкою працею створювали власне господарство і будувалися селяни.
Але прийшла колективізація. Селянин, що мав корову чи коня – уже куркуль. Таких куркулів у селі було багато. Колективізація розорила село, перетворила хлібороба на жебрака. За відмову вступити до колгоспу, за власну думку, за те, що працював, селянина тиснули податками.
Село було розділене на два колгоспи – «Шевченка», яким керував Гудима Микита і «Парткомуни» - головою був Засядьвовк Потап Борисович.
Селяни, які мали свої землі і коні не хотіли іти в колгоспи. Але так добровільно-примусово вступали, віддавали свої воли та сільськогосподарський інвентар.
Основна заповідь колгоспу – перший хліб державі. Те, що залишалось, віддавали людям за трудодень по 300 г хліба, грошей не давали.
Та люди не хотіли покорятись владі, внаслідок чого виникли масові виступи, так звані «волинки»-протест. Одного разу зібралися жінки із сапами, лопатами і вилами і пішли до контори боротися за справедливість. Почалася стрілянина, внаслідок якої вбили Вербецьку Теклю Дорохтеївну.
Існує поговірка, що одне горе і інше за собою веде. Але це було не горе, а страшенне лихо, після якого ми довго пам’ятатимемо і вшановуватимемо пам'ять людей, що змогли його пережити з високою гідністю громадян власної держави.
Пройшло вже багато років після закінчення Великої вітчизняної війни, але хто залишився живий, той ніколи не забуде тих грізних, жахливих, суворих подій. Якщо говорити по правді, то війна залишила слід у кожній сімї, і він досить кривавий. Докотилася війна і до мого села.
Хочу розпочати розповідь із уст Павла Бондаренка : «Докотилася війна і до нашого села Шумилово, Бершадського району, Вінницької області. Із нашої сім’ї не повернулися з війни – загинули в боях з німецькими фашистами – два старших брати – льотчики Василь і Філіп та батько Федір Ананійович. Пам’ятаю, як проводжали односельців на фронт. Мені здавалося, що люди вийшли за село і там стихійно відбувся мітинг. Говорили в основному ті, хто залишав свої сім’ї – жінок, дітей, братів, сестер. Проводи були дуже сумні, плакали жінки, дівчата, діти, а чоловіки тримались із усіх сил, щоб не заплакати. Ось слова із виступу батька: «Дорогі земляки, ми йдемо захищати свою Батьківщину, своїх рідних і близьких, своє ж добро, свою землю, наш народ від фашистських загарбників, з якими я воював в 1914 році. Батьківщина в нас одна на всіх і на все життя, і ми будемо боротися з ворогом, щоб не допустити його на нашу рідну Українську землю, в наш край і щоб він не поганив його. Ви залишайтесь і працюйте добросовісно для Перемоги. Перемога буде обов’язково за нами, вірте і чекайте на нас!»»
Дійсно, перемога була за нами. Розгром гітлерівців в районі Умані розпочався у 1944 році. Це була Умансько – Ботошанська операція радянських військ Другого Українського Фронту. Військовим частинам, які брали участь у битві за Умань, салютувала Москва, їм було призначено назву «Уманських». 12,13 березня вулиці Бершаді були заповнені відступаючими німецькими військами. Окупанти тікали, а дорога від Умані до Джулинки була захаращена технікою німецьких військ.
Цікаво, що основні події визволення Бершадського району відбувалися саме на території моєї маленької Батьківщини.
12 березня шумиляни побачили на території черняцької гори танки радянської армії, а в селі з’явилися червоноармійські розвідники.
Із уст очевидців подій відомо, що село на той час врятувала лише вода. Повінь була невелика. Окупанти, не маючи засобів для переправи, просто роздягалися і кидалися у воду. Але ні один із них не доплив до Шумилівського берега. У крижаній воді людина будь-якої фізичної сили була б не в змозі подолати такий бар’єр. Дуже швидко настає переохолодження, людина втрачає здатність рухатись. І тому всі гітлерівці пішли на дно Південного Бугу.
Танкісти Другої радянської армії генерала С.І.Богданова, що ввійшли на територію Шумилова, знали, що біля села є брід. Жителі села показали їм це місце. До полудня 12 березня, після необхідної підготовки 7 танків перейшли по дну Південного Бугу і вийшли на Шумилівський берег, створивши цим самим Шумилівський плацдарм.
Перехід танками водної перешкоди був феноменальною подією. Фашисти, які втекли до Шумилівського лісу (3 км від села) намагались повернутись до села. Але їх (близько двох батальйонів піхоти) своєчасно побачив червоноармієць – розвідник, що перебував на дзвіниці церкви. Він зліз з дзвіниці і верхи на коні скакав до броду. Танкісти негайно вирушили назустріч ворогу і не допустили до села. Німці були деморалізовані. Бій піхоти з танками на відкритому полі – це її загибель. То ж так і сталося. А потім плацдарм був розширений до Берізок-Бершадських, що стало основою для подальшого ремонту моста.
14 березня 1944 року було визволено Бершадський район від німецько – фашистських загарбників. Напевне, Шумилівський плацдарм відіграв у цьому неабияку роль, і тепер, на мою думку, нам є чим гордитися, адже ця подія ввійшла в історію не тільки села, а і району.
А що ж було далі? Що принесла в Шумилово післявоєнна дійсність?
вранці -2…-4° 
