Були чужими, стали рідними

А до редакції, разом зі своєю сусідкою, завітав з єдиною метою – подякувати через газету Володимиру і Валентині Чорненьким, волонтерам з Яланця, які, будучи йому зовсім незнайомими, постійно допомагали і допомагають – купили для нього поясну розгрузку.

– Зазвичай, – розповідає,– сільські волонтери допомагають учасникам АТО із свого села. Чому почали виявляти турботу ще і про нього, залишалося загадкою та цілковитою несподіванкою. Тому найперше, що він зробив, прибувши у відпустку, – подався в Яланець, щоб познайомитися з цими людьми й особисто подякувати за підтримку. За його словами, тільки той, хто побував під обстрілами, може зрозуміти, що означає отримати нехай навіть звичайнісіньку цукерку з дому, з рідного краю.

Певну ясність у цю ситуацію внесла сусідка, яка, знаючи його характер, спеціально для того і прийшла разом із ним.

Вона розповіла, що дуже добре знає свого сусіда. Його мати важко хвора і часто перебуває в лікарні. Але він, опинившись у досить непростій життєвій ситуації, ніколи нічого і ні в кого не просив, навіть не скаржився, що кінці з кінцями не сходилися, чи чогось не вистачало. А у військкомат з’явився за власним бажанням, заявивши, що хоче захищати Батьківщину.

Через сімейні обставини мав повне право на відстрочку від призову, але не скористався ним. А тут ще й померла бабуся. Похоронив її і подався на військову службу.

Минуло вже вісім місяців, як з дому, з яких два нелегких місяці у районі бойових дій. Іншим бійцям із спорядженням перед відправкою допомагали батьки, родина, а йому дійсно не було кому допомогти. Є у нього дядько і тітка, але далеко, в Росії. Він же пішов воювати за Україну. Тітка навіть запрошувала, щоб переїжджав у Ростов до неї, тоді б для участі в АТО не мобілізували б. Але він не захотів, відмовився від такої пропозиції.

Тут же сусідка зізналася, що це вона, володіючи ситуацією, зв’язалася з яланецькими волонтерами і попросила по можливості хоч чимось допомогти. Єдине, про що вони тоді запитали, якого він зросту, статури, щоб можна було підібрати розгрузку. Далі, дізнавшись, що він пішов ще й добровольцем, почали передавати передачі. До речі, дочка цих волонтерів, хоч і живе в сусідньому районі, теж допомагає. Бувало, не переставав він розповідати, пиріжки у них ще пеклися, а йому вже телефонували, щоб чекав передачу, бо якраз була нагода ким її передати. За що і хотів висловити через газету найщиріші слова подяки.

А тут ще збіглося: коли він приїхав у Яланець, прибув до них, із такою ж метою, ще один із учасників АТО, зовсім незнайомий ні йому, ні їм.

Образа, за словами гостя редакції, дошкуляє йому тільки за те, що знаходяться серед жителів району і такі люди, які висловлюють підозру, що волонтери бійцям тому допомагають, що щось від того мають. Нехай би такі балакуни особисто навідалися в оте пекло (така можливість завжди є), їхні погляди мінялися б. Тоді б знали, чого варта там така допомога. Та і волонтерам живеться іноді не так легко, а тут ще й доводиться нажитим ділитися.

Щодо цих людей із Яланця, то вони для нього, за його словами, стали рідними. Не завжди між родичами так складаються взаємовідносини.

Недаремно кажуть: в екстремальних ситуаціях, як ні в

яких інших, висвітлюється хто чого вартий.

Поспілкувавшись із новими своїми знайомими з числа учасників АТО, волонтери із Яланця дізналися, що там, де точаться бої, часто не вистачає ще і медикаментів. Вони тут же зателефонували лікареві Людмилі Шапринській, і медикаменти не менше як на тисячу гривень уже були зібрані для відправки. Хоч він теж про це, через свою скромність, нікого не просив.

Дуже багато цікавого висвітлює ця неоголошена війна. Дай Бог, щоб вона найшвидше закінчилася. Тоді вже обов’язково постараємося більше розповісти про цього учасника АТО, назвавши його прізвище, ім’я та по батькові.

Земляки повинні знати про таких, вони повинні бути для багатьох прикладом.

Павло КУШПЕЛА.