Корчагінець

Батько Леонтій Семенович закінчив свого часу лише два класи церковнопарафіяльної школи, та надзвичайна закоханість у техніку сприяла тому, що він майже три десятиліття працював на посаді старшого механіка в радгоспній системі і вважався кращим спеціалістом колишнього цукротресту.

Юрій Цінчик: – Він належав до тих, хто краваток не носив, але був справжнім інтелігентом у житті. Хоч, як жартувала мама, наскрізь пропах заліззям, соляркою і мастилом. Батько одним із перших з появою на селі трактора осідлав цього залізного коня. З часом самотужки склав агрегат, який рив сховища для зберігання висадків цукрового буряка. У ті часи в селах ще й не мали уявлення про екскаватори. Тож ця конструкція відчутно полегшувала трудомісткий процес.

Про винахід у п’ятдесяті роки писав журнал «Сельская жизнь». Був тато механікомсамородком.

Через багато років, пам’ятаючи ці уроки, і сам Юрій Леонтійович, крім основної роботи, активно займатиметься винахідництвом та раціоналізаторством.

Сім’я була не просто великою, а й дружною та працьовитою, підтримували одне одного. Ось звідки у нього прагнення, ні, швидше потреба допомагати іншим, підставляти плече.

Найприємнішим спомином для Юрія Цінчика залишилися роки його робітничої юності, особливо часи, коли після закінчення тодішньої Пилипонівської школи і фабричнозаводського училища влився у трудовий колектив місцевого цукрозаводу. Працював слюсарем-турбіністом, згодом очолив бригаду. Був дуже активним у громадському житті, його прийняли в ряди тоді керівної і на той час ще авторитетної комуністичної партії.

Тож не дивно, що його помітили в районі, запросили на роботу в райком. Починав з інструктора. Хоч уже майже завершив навчання в технікумі, вступив і закінчив вищу партійну школу, далі обіймав посади завідувача відділів – спочатку організаційного, згодом промислово-транспортного.

Належав до тих працівників, які не засиджувалися в кабінетах, хоч його часто можна було застати за робочим столом після роботи. Але майже завжди перебував серед людей, вирішував справи на місці.

Ще одна сторінка його насиченої трудової біографії – роки роботи на посаді заступника голови райвиконкому. А це – сила-силенна різних обов’язків, навантажень, які він намагався виконувати і вчасно, і сумлінно. Про ці роки він згодом згадуватиме в своїх публікаціях. І хоч, як правило, мав чимало головного болю і різних неприємностей, усе ж приємного було більше: – Я радий, що на мою долю випало брати безпосередню участь у розв’язанні багатьох проблем, пов’язаних з оновленням та впорядкуванням міста протягом 60-80-их років.
Саме в цей час будівництво в райцентрі набирало найбільшої активності. Згодом досвід забудови міста і наших сіл вивчався на обласному рівні.

Після того, як у грудні 1966 року Бершаді було надано статус міста, темпи будівництва значно зросли. Були часи, коли одночасно споруджувалося декілька нових об’єктів. У місті з’явився новий сучасний кінотеатр, через кілька років – будинок культури, в якому також розмістилася бібліотека.

Активно велося житлове будівництво. Щороку збільшувалася кількість двоповерхових, а згодом і чотири- та п’ятиповерхових будинків.

Місто прикрашалось новобудовами. Дитяча музична школа, автовокзал, аеропорт, райвузол зв’язку, добудоване приміщення середньої школи №1, дитсадок «Сонечко», автошкола, стадіон «Колос», корпуси нового навчального закладу – медичного училища (нині коледж)… До речі, за дозволом на будівництво дитсадка «Малятко» довелося Цінчикові їздити аж до союзного міністра в Москву. І за протоколом-згодою на спорудження міської котельні – в Київ, у республіканський уряд.

А скільки зусиль потрібно було докласти для спорудження молочноконсервного комбінату, електротехнічного заводу, нових приміщень швейної фабрики, заводу металовиробів, біофабрики і т.д.!

Виросли виробничі комплекси побуткомбінату, комунгоспу, будівельних організацій, пасажирського та вантажного автопідприємств.

Підприємства та організації не тільки відчутно нарощували свої потужності, а й вели активне будівництво житла та об’єктів соціально-культурного призначення.

Окрасою міста стали готель, універмаги «Дитячий світ» та «Меркурій», нові приміщення управління сільського господарства, райлікарні з поліклінікою, центральної аптеки, міської ради, військкомату, будинку правосуддя, райвідділу внутрішніх справ… Юрієві Леонтійовичу доводилося щоденно опікуватися будівництвом різних об’єктів, благоустроєм міста. Зростала кількість заасфальтованих доріг і тротуарів. Висаджено новий парк на острові. З його безпосередньою участю обсаджено липами частину Гордіївського шляху, облаштовано міст і греблю біля спиртозаводу… Усе це та багато іншого з’явилося в Бершаді за досить короткий в історичному вимірі час – якихось тридцять років. І не можна не розділити глибокого подивування та навіть і обурення Юрія Леонтійовича: – Чомусь ті роки деякі люди (правда, їх уже менше) бездумно називали і називають періодом застою. А як назвати нинішні часи, коли чимало підприємств не працює або й знищені, а з новобудов з’являються в основному різні «забігайлівки» та «кабаки»? Невже така кількість подібних закладів потрібна місту? А тим часом кількість безробітних катастрофічно зростає… Так склалася доля, що Юрій Леонтійович перед виходом на пенсію десять років пропрацював заступником директора молочноконсервного комбінату з матеріально-технічного постачання і збуту продукції. І тут він залишався раціоналізатором, постійно дбав про технічне оснащення підприємства, яке переробляло тоді щодоби понад триста тонн продукції.

Дуже приємним спогадом залишилися роки співпраці Юрія Леонтійовича із легендарним Василем Михайловичем Кавуном, який був народним депутатом України в 1994-1998 роках. Посада помічника-консультанта давала можливість постійно працювати з людьми. У своїй книзі «Слід на землі», яка вийшла у Вінниці в 2009 році, Юрій Леонтійович з теплотою пише про земляків, згадує добрим словом і рідних. А найперша вдячність – вірній дружині Ганні Іванівні, з якою виростили двох дітей – Наталю та Андрія, які живуть і працюють у рідному місті. Дідусь і бабуся радіють успіхам внучки Ганнусі, яка закінчила юридичну академію імені Ярослава Мудрого, працює зараз у прокуратурі району.

Незважаючи на вік та хвороби, член Національної спілки журналістів України Юрій Цінчик знаходить час для співпраці із різними засобами масової інформації, у тому числі обласними й центральними. У 2009 році його портрет був занесений на районну Дошку пошани у номінації «Кращий журналіст, громадський кореспондент, автор публікації».

За чотири десятиліття активної праці має він велику кількість грамот, медалі «За трудову доблесть», «Ветеран труда», ленінську ювілейну… До речі, серед них унікальна – від Радянського Фонду миру.

У своїй книзі Юрій Леонтійович підбиває своєрідний підсумок прожитого і пережитого: «За все, чого досяг у житті, завдячую не щасливому збігові обставин чи допомозі «волохатої» руки, а наполегливій і серйозній роботі над собою, здатності дослухатись до думки колег і постійному ретельному аналізу діянь інших і самоаналізу своїх власних». Недарма ж колись, у роки роботи в райкомі партії його прозвали «Корчагінцем». І це було дуже влучно, бо справді відповідало його характерові. Він залишився таким і донині, пройнятий духом легендарного Павки Корчагіна, який колись разом зі своїми товаришами будував свою вузькоколійку – шлях у світле майбутнє.

Федір ШЕВЧУК.