Філософія порятунку: єдність, команда, успіх

Тільки в єдності народ здатен досягти успіху – розбрат та міжусобиці, якими б гаслами вони не виправдовувалися, невідворотно призводять до краху держави і занепаду нації. На жаль, українська історія рясніє такими прикладами, тож нинішні політичні чвари – лиш відгомін забутих уроків минулих століть.
Міжусобиці й розбрат супроводжували наш народ протягом всієї його історії. «Спочатку кияни з усіх сил підтримували Мстиславичів, поголовно ходили в походи, сподіваючись що таким чином допоможуть зміцнити Київ.
Але, побачивши, що нічого з цього не виходить, крім воєн та розорень, вони почали ухилятися, все менше й менше брали участь у князівських війнах і сутичках, надаючи князям сваритися між собою і прагнучи не втягувати землю в ці чвари», – так описує події ХІІ століття Михайло Грушевський у своїй хрестоматійній «Історії України». Та можно - владці геть не прагнули порозуміння – століття занепаду не навчали нічому: замість обмеження власних амбіцій, пошуку компромісів з громадою, вони запрошували чужинців, щоб їхньою силою втриматися на престолі. Майбутню владу формувало не узгоджене рішення народного віча, навіть не норми спадкового права Русі-України – все вирішував ханський ярлик.
«...І застогнав же, браття, Київ тугою, а Чернігів напастьми, Журба розлилася по Руській землі, Печаль гірка розтеклася. А князі самі на себе Незгоду взяли кувати», – пише автор «Слова о полку Ігоревім» про ті трагічні часи.
Вочевидь, саме тоді зародилася традиція «дружити проти...» – шукати за обріями союзників, щоб нацьковувати їх на сусіда, наймати чужинців, щоб війною йти на рідню.
Ця отруйна філософія розбрату зруйнувала підвалини української державності на довгі століття.
Втрати від середньовічних міжусобиць ми відчуваємо й досі – в шкільному курсі історії вивчають «польсько-литовську добу». Якби українство тоді було єдине, іноземного панування можна була б уникнути.
Руїна, що звела нанівець жертовний злет Визвольної війни 1648-1657 рр., гетьманські міжусобиці – все це було зумовлено відсутністю єдності українства, провідники якого в недолугому запалі особистої ворожнечі воліли миттєво здобути мінливу прихильність чужинецьких правителів, без огляду жертвуючи симпатіями земляків.
Замість того, щоб радитися з громадою, недалекоглядна старшина строчила доноси на конкурентів за булаву – царям, королям, султанам і ханам, бездумно укладала і розривала союзницькі угоди, так і не усвідомивши, що єдиною надійною силою може бути лише український народ. Нездатність досягти єдності кристалізувалася у сумній народній приказці: «Де два українці, там три гетьмани».
Сперечаючись за престол, амбітні конкуренти не помічали, що виборюють ешафот.
Перша світова війна знекровила українство, розділене кордонами й фронтами. Допоки галичани воювали за імперію Габсбургів, Наддніпрянщина посилала своїх синів захищати династію Романових. Стереотип імперського «вірнопідданства» домінував над духом національної єдності, і платою за цю помилку стали життя сотень тисяч українців.
Трагічний фінал Визвольних змагань 1917-1921 рр. був неминучим, бо серед українства досі не було єдності. Українці не зуміли скористатися чудовим шансом, що їм подарувала доля: розпад двох імперій – Російської та АвстроУгорської – на жаль, не став точкою відліку історії незалежної України. Вітчизняні політики так і не змогли осягнути рятівної філософії єдності українства. Не переконливим словом, а багнетом намагалися ствердити вони власну точку зору навіть у власному колі. Фінал цілком закономірний: життєвий шлях завзятих опонентів завершився або в застінках, або в еміграції.
Дарма згинули сотні тисяч дезорієнтованих, роз’єднаних українських патріотів.
Яскравою ілюстрацією слугує трагедія Української Галицької Армії, що відбулася на теренах Вінниччини наприкінці 1919 – на початку 1920 років. Змушене укласти сепаратну угоду про співпрацю з Білою Добровольчою армією, галицьке командування швидко зрозуміло, що сенсу такий «союз» не матиме. Не бажаючи виборювати «єдину й неподільну Росію», невдовзі галичани переходять на бік червоних. Та й ця «дружба» тривала недовго – рештки армії перейшли на бік поляків.
Дисциплінована, але дезорієнтована, кинута напризволяще українська військова сила фактично загинула у братовбивчому протистоянні, хоча могла стати визначальним чинником державотворення.
Розпорошені між «білими», «червоними», «зеленими» та махновськими загонами українці змарнували державо - творчий потенціал. Політична еліта не змогла об’єднати зусилля для опрацювання конструктивної ідеології, ідеології єдності – платою за розбрат стала втрата державності, Голодомор, репресії.
Та й після проголошення Незалежності Україна не стала взірцем духовного єднання. Політичне життя, зазвичай, вирує у форматі «свійчужий», конкуруючі еліти перекладають власні системи хибних орієнтирів на всіх нас, навіть не намагаючись зрозуміти реальні потреби простих людей.
Ми потребуємо робочих місць – нам пропонують «списки зрадників», ми хочемо безпечного довкілля – нас збентежують гучними скандалами.
Відійшовши від цих хибних стандартів, ми можемо досягти єдності, злагоди і добробуту. Якщо не в загальнодержавному масштабі, то хоча б у селі, місті, області.
Власне, саме це ми наполегливо обстоювали і реалізовували на Вінниччині протягом останніх років.
Зрештою, всім нам час зрозуміти історичний урок: серед нас немає «чужих», всі ми – свої, всі ми – громадяни України.
Маніпулюючи нашою свідомістю, століттями наш народ різали по живому, нас ставили перед штучним вибором «меншого з двох зол». Та меншого зла не буває: «менше зло», підкріплене волею народу, миттєво перетворювалося на «зло більше», зло абсолютне.
Допоки ми традиційно обираємо «Менше Зло», то стоятимемо на перешкоді Добра – це є очевидним. Ідеології «меншого з двох зол» ми повинні протиставити власну філософію – Добра і Єдності.
Саме тут, на Подільській землі, що століттями була ареною кривавих конфронтацій і братовбивчої ворожнечі, нестача єдності в задумах і справах відчувалася вкрай гостро.
В гонитві за формулою успіху недалекоглядні можно - владці обирали хибний шлях – на жаль, це триває й досі.
Допоки активна частина суспільства марнує час в ідеологічних суперечках, на наших очах руйнується економічне, культурне та навіть екологічне підгрунтя, завдяки якому Україна все ще тримається на плаву. Поки вони видирають одне в одного ключі, замок вкриється іржою, і двері зогниють.
Зрештою, найбільша проблема сьогодні полягає не в політичному розкладі після місцевих виборів – хто б не виграв: влада, радикальна чи «реєстрова» опозиція, а в тому, що жодна з цих трьох категорій учасників політичного процесу не має конкретної стратегії розвитку свого регіону хоча б до наступних виборів. Фактично відсутні «стратегії мирного часу» – все продиктоване логікою конфронтації – ось що найстрашніше! Якщо наймані політтехнологи сяк-так обгрунтовують, «чому НАШІ кращі від ІНШИХ», то розтлумачити людям, що вони після виборів з тієї омріяною владою робитимуть, ніхто навіть і не планує.
Про позитивний досвід практичної командної роботи традиційні партійні проекти теж воліють не згадувати у своїх передвиборчих програмах.
Радикальні ідеї прекрасно мобілізують бійців, але не творців, вони незамінні під час воєн, але шкідливі в буденній роботі. Танками поле не зорати. Коли мова йде про мирну розбудову держави, одного радикалізму замало – тисячі екзальтованих профанів не замінять одного-єдиного економіста-фахівця.
Ми не намагаємося об’єднати тих, хто заганяє українців на барикади, – надто деструктивні зусилля таких «поводирів». Зрештою, це те ж саме, що намагатися збудувати хату з динамітних шашок.
Ми закликаємо людей здорового глузду (а в суспільстві їх апріорі більшість!) демонтувати – вщент – оті барикади розбрату і об’єднати зусилля в розбудові краю, в розбудові держави, заради власного добробуту і майбутнього нащадків.
Наша сила – в єдності! В єдності нашої рідної Вінниччини.
Олександр ДОМБРОВСЬКИЙ, депутат Вінницької обласної ради.