– Іване Івановичу, привід для нашої розмови досить вагомий – у ці дні колектив, який ви очолюєте з першого дня його існування, відзначає тридцятиріччя.
Як ви з погляду сьогодення оцінюєте цю дату? Які думки і асоціації вона викликає?
– Тридцять років, з одного боку, це ніби й багато, а з іншого – й не дуже. Але як для окремої людини, так і для колективу, це вік творчості, розквіту. Щодо мене, то відчуваю себе також людиною, яка може і повинна зробити ще багато – для розвитку та розширення виробництва, матеріальної бази, модернізації і відпрацювання моделей співпраці з партнерами.
Ці тридцять років образно можна порівняти і з секундами, і з днями, і з часовими відрізками інших вимірів. Ця дата з мого погляду, як людини і господарника – засвідчує багато. Ми були свідками різних соціально-політичних систем, а що стосується нинішнього часу, то, думаю, що наші люди ще не скоро адаптуються до сучасних реальних умов.
Ми виживали, вижили і живемо тому, що мали мету та ідею, які об’єднували людей незалежно від політичних віянь. Крок за кроком, рік за роком те, що планували, перетворювалося в реальність.
Насамперед, згуртували колектив, з яким три десятиліття тому розпочинали велику справу. Це були люди молоді, освічені, інтелігентні.
У нас не було чвар, заздрощів, перетягування ковдри.
Цю тенденцію – інтелігентного ставлення до виконання своїх функ ціональних обов’язків, до колег по роботі, підлеглих – ми зберігаємо постійно. Це стало особливо важливим, коли невелика міжколгоспна птахофабрика поступово перетворилася на сучасне потужне підприємство. І ми усвідомили, що повинні підтримувати не тільки славу свого комбінату, а й району.
За ці роки ми боляче пережили чимало: розпад Радянського Союзу, а потім важкі випробування, що випали на долю наших людей у перші роки незалежності – недофінансування, бартери, позахмарні ціни, диспаритет цін виробника і споживача, інфляцію, безгрошів’я, здирницькі кредити… Ці виклики та випробування пройшли з честю саме тому, що кожен працівник чітко усвідомлював високу мету свого покликання. Ми прагнули бути потрібними щодня, щотижня, щороку. Стежили за дотриманням сучасних технологій вирощування птиці, її забою і переробки, впровадженням сучасного обладнання, вивчали технологію приготування комбікормів.
Головним у цьому процесі було не зупинятися. Бо якщо ти рухаєшся, то обов’язково подолаєш ті виклики, що ставить перед тобою життя. Бути завжди в тонусі, на вістрі передових технологічних прийомів – це дає можливість виживати і жити на повну силу.
Тридцять років – це і чотири реконструкції виробництва, повна заміна обладнання.
Ми, як кажуть, навчилися перебудовуватися на марші, щоб іти в ногу з часом.
– Давайте пригадаємо, з чого все розпочиналося… – У 70-і роки в тодішньому Радянському Союзі рівень сільськогосподарського виробництва оцінювався за різними показниками. Десятий рядок у цій таблиці займали дані по виробництву товарного (харчового) яйця. Наш район був передовим практично за всіма показниками, окрім десятого пункту. Тоді начальник районного управління сільського господарства Микола Ісакович Уліч, нині покійний, і запропонував створити підприємство по виробництву товарного яйця. У ті роки в Союзі були дуже популярними різні міжколгоспні та міжгосподарські об’єднання. Ініціативу підтримав райком партії. Так 8 серпня 1980 року на економічній карті району з’явилося нове підприємство – міжколгоспна птахофабрика, що з часом стала радгоспом, а потім птахокомбінатом.
Мені було доручено очолити колектив. Із головних спеціалістів був лише один бухгалтер. Я ж займався і матеріально-технічним постачанням, і пошуком кормів, запчастин, пального і т.д. Одночасно – пошуком і підбором кадрів, формуванням колективу. Це було непросто, та все ж, на мою думку, це вдалося, бо більшість з тих, хто починав, працює успішно й досі, адже прийшли сюди молодими, а зараз вони досвідчені фахівці, у них навчається молодь. Пошуки перших років роботи підприємства вже вводили нас поступово в систему ринкових відносин, що пригодилося в наступні періоди діяльності. Розуміли, що все залежить лише від нас. Працювали на утвердження свого авторитету.
У перший рік існування підприємства вартість основних фондів складала 1,8 мільйона карбованців. Сьогодні – 70 мільйонів гривень.
І все це створено нашими руками, як кажуть, власними мозолями і потом, без залучення будь-яких інвестицій.
Наші внутрішні інвестиції конвертувалися в реконструкції, закупівлю сучасного обладнання, впровадження енергозберігаючих технологій. Дотримуємось правил: працюй сьогодні краще, як учора, при цьому і сам критикуй, і будь готовим до того, щоб вислухати критику на свою адресу – з метою поліпшення ситуації на виробництві, адже відомо, що нема межі вдосконаленню. Я особисто за багато років виробив звичку щоденно аналізувати зроблене, акцентувати увагу на своїх прорахунках, визнавати, в яких моментах був неправий, недостатньо толерантний у спілкуванні з людьми. Намагаюсь, щоб і підлеглі також вміли аналізувати свою діяльність, щоб відчували пульс часу.
– Питання кадрів в усі часи було чи не найважливішим у виробництві… – Ми вже певною мірою торкнулися цієї проблеми.
Нею я переймаюся з першого дня існування підприємства. Ми не тільки навчали людей, а й виховували їх у процесі виробництва, адже тільки поєднання теорії з практикою може принести належні результати. Випускники навчальних закладів ставали класними спеціалістами лише через три – п’ять років після приходу в колектив. Хоч спочатку у них не все ладилося. Нині із майже семисот працівників комбінату 83 – інженерно-технічні. Причому, ми прагнемо не відставати від часу, адже науково-технічний прогрес диктує свої вимоги. Сучасного підходу і висококласних фахівців потребують холодильно-компресорне устаткування, лінії забою і переробки птиці, контрольно-вимірювальні прилади та автоматика. Навчальні заклади дають лише базову освіту, а справжню школу дипломовані фахівці проходять саме на виробництві. І ця школа – неоціненна.
Ми гордимося своїми працівниками – і тими, хто є ровесниками комбінату, і молодшими. Саме завдяки їхнім зусиллям досягнуто того становища, яке маємо зараз.
Серед тих, чий вклад у загальну справу найвагоміший, – головний інженер Андрій Іванович Козійчук, головний бухгалтер Марія Іванівна Горобець, трохи молодша, але не менш досвідчена, виконавчий директор Тетяна Борисівна Натолочна, яка вже понад два десятиліття трудиться на комбінаті. У складі ефективної управлінської команди кваліфіковані спеціалісти директор по вирощуванню Валентин Валерійович Цимбал, начальник аналітичного відділу Галина Федорівна Маринич, головний ветеринарний лікар Сергій Володимирович Грабовий, завідувач забійним цехом Лариса Павлівна Замкова та інші. Рядовими працівниками ми гордимося і цінуємо їх не менше. Скажімо, середній вік механізаторів, водіїв – від тридцяти до тридцяти п’яти років. Їхні фахові якості, ставлення до роботи гідні всякого наслідування.
Ось тракторист-комбайнер Володимир Васильович Бондарчук, людина середнього віку. Прийшов до нас ще хлопцем, сформувався як особистість і працівник на комбінаті. Він не тільки майстер на всі руки, а й вихована, інтелігентна людина. Таких у нас немало. І вони є основою колективу. Формуючи філософію стосунків між людьми, ми звертаємо увагу на всі аспекти – і ставлення працівника до роботи, до інших людей, до підприємства, зрештою, до свого імені, репутації. Це дисциплінує, самовиховує. І мабуть, недаремно на комбінат приходять вже не тільки діти, а й внуки тих, хто був першопрохідцями.
– Іване Івановичу, про птахокомбінат пишеться немало. Є преса, книги, радіо- і телепередачі. І скільки б не було сказано, все одно складається таке враження, що цього недостатньо. Як би ви оцінили місце підприємства в нинішніх умовах?
– Насамперед, скажу таку річ. Якої б форми власності не було підприємство – державної, приватної, колективної чи корпоративної, воно повинне працювати на Україну, на її людей. І незалежно від того, хто перебуває при владі. Торік ми до різних рівнів бюджету перерахували 14 мільйонів гривень. То на кого працюємо?
Чітко усвідомлюємо: ми є часточкою України, і повинні працювати так, щоб зернинка, колосок, пригорща, що є внеском у її загальне багатство, були вагомими.
Вище я вже наводив порівняння вартості основних фондів на початку і зараз.
Якщо три десятиліття тому виробляли 15 тонн м’яса за рік, то в нинішньому році плануємо досягти показника 14 тисяч тонн. Це майже 96 відсотків районного обсягу.
Сьогодні комбінат – це найвища в районі продуктивність праці, сімсот працівників, близько 1700 гривень середньомісячної зарплати, надійний соціальний захист людей.
Виробляємо близько ста видів продукції, яка реалізовується в різних регіонах України – Київській, Черкаській, Хмельницькій, Чернівецькій, Кіровоградській областях, Криму… Радує, що, скажімо, в мережі супермаркетів «Метро», «Велика кишеня», «Караван» та й інших магазинах покупці віддають перевагу саме нашій продукції. Бо знають: вона смачна, якісна, без ГМО, різних добавок і стимуляторів. Для її створення використовується врожай, зібраний на власних полях. До того ж, ми ніколи не обманюємо покупців. Чесність – це те, що викликає довіру.
Тому й довші черги до прилавків, де продається продукція нашого комбінату.
Комбінат сьогодні – це шість потужних цехів, у яких 7,5 мільйона курчат, яким потрібно щоденно 100 тонн кормів. Хотіли б у найближчій перспективі створити сьомий цех – на базі колишнього джулинського свинокомлексу, який вже викупили на сімдесят відсотків. Якщо, як плануємо, протягом 8-9 місяців ми зможемо здійснити задумане, то додатково матимемо 5-6 тисяч тонн м’яса, а загалом по підприємству – більше 20 тисяч тонн. Це додатково до бюджету від 1,7 до 2 мільйонів гривень, а ще ж додасться 83-84 нових робочих місця.
– Очевидно, що й землі, що є в розпорядженні комбінату, замало?
– Звичайно. Хоч, на перший погляд, 3300 гектарів це немало, та для розширення виробництва потрібно удвічі більше. Зараз ми змушені докуповувати 4 тисячі тонн зерна. Я вже ставив це питання перед районною владою, знайшов підтримку і розуміння щодо придбання основних засобів і розширення земельного клину. До речі, хотів би звернути увагу на таку річ. В район нині входять різні інвестори, в тому числі, образно кажучи, з довгими руками. Я пропонував створити конгломерат з найпотужніших господарств, які б об’єдналися і спільними зусиллями підняли район на вищий рівень без таких інвесторів. Поки що ця пропозиція не знайшла підтримки.
– Іване Івановичу, як ви ставитеся до того, що деякі люди вам, успіхам колективу заздрять?
– Не страшні ніякі хвороби, людський чи пташиний грип, не страшна інфляція, страшна саме заздрість тих, хто не радіє і не сприймає успіхів інших. Це корозія душі, і мені таких людей просто шкода. Я, наприклад, щиро радію, коли бачу, як з’являються у нас якісь нові заклади, коли читаю цікаву статтю в газеті, взагалі, усьому тому, що сприяє поступу, прогресу. Лише люди з дрібною душею хочуть, щоб у сусіда було все гірше.
– Чим викликане створення на підприємстві аналітичного центру?
– Це вимога часу. В нинішніх умовах не обійтись без аналізу, без технології прогнозування на перспективу.
У центрі працюють економісти, програмісти, люди, які досконало володіють сучасною технікою. Яке керівник має прийняти рішення, як побудувати стратегію і тактику діяльності – на ці та багато інших запитань і дає відповідь аналітичний центр.
Без нього успіх неможливий.
– Іване Івановичу, ми добре знаємо, що за тридцять років ви зробили дуже багато, досягли чимало. Чи не виникало думки трохи «збавити обороти», заспокоїтись на досягнутому?
– Я не думаю, що зробив усе, що міг. Так, працював чесно і перед самим собою, і перед людьми. Наскільки вдало, судити не мені, а людям. Та заспокоюватися на досягнутому не збираюсь.
Бо попереду ще стільки роботи. Відчуваю, що ще маю сили, щоб робити більше, краще, ефективніше. Час від часу я проводжу незвичний експеримент. Після того, як молода людина пропрацює півроку чи рік на підприємстві, я запрошую її на невимушене спілкування. І в ході розмови запитую, що її в моєму стилі роботи не влаштовує, від чого, на її думку, треба відмовитись. У таких щирих розмовах люди розкриваються, відверто кажуть мені все, що думають.
У контексті цих розмов я роблю висновок: ще не час іти і почивати на лаврах.
– Було б несправедливо, якби ви не сказали про благодійну діяльність.
– Я народився у сім’ї, в якій ніколи не було матеріального достатку. Зате було духовне багатство. З трирічного віку ріс без батька. У діда та баби було дев’ятеро дітей, семеро з них забрав голод. Мама виховувала в дітей вміння ділитися тим, що маємо. Все це йшло від душі, від серця. І це також стало суттю мого життя. І я радий з того, що мені Господь дав можливість допомагати іншим людям у скрутну хвилину. Я роблю це щиро, не запитуючи навіть прізвища. Допомагаю людям хворим, обдарованим, громадським, дитячим, церковним організаціям.
– І останнє запитання.
Вам неодноразово пропонували високі посади і на рівні районів, області, навіть столиці. Ви не спокушалися на них. Чи не жалкуєте?
– Буду щирим – можливо, десь колись така думка й проскакувала, але рішення про відмову від тих посад було добре прораховане й продумане. Бо вважав за честь бути самим собою саме тут, на своїй землі, у своєму колективі. І вищою мірою благодаті є добросовісно й чесно працювати на людей, суспільство. Є проста, але мудра істина: не місце красить людину, а навпаки. Я горджусь тим, що вибрав у житті саме цю дорогу, якою іду й зараз. І мабуть, це правильний шлях.
вранці -2…-4° 
