Євдокія Олександрівна Руденко – чуйна і доброзичлива жінка, все життя працювала в торгівлі. Нині – пенсіонерка.
Є у неї дочка, яка з двома внуками проживає зараз у Німеччині. Дізнавшись, що до неї завітали з редакції районної газети, одразу ж здогадалася з якого приводу, і розпочала досить невеселу свою розповідь.
Ще у 1991 році по сусідству з нею поселилася сім'я з числа тих, які ми, зазвичай, називаємо неблагополучними. Від кого мали переймати щирість, доброзичливість, а заодно і мудрість буття діти, коли батько і мати більше, ніж з ними, цінували дружбу з горілкою. Аж поки так званий глава сім'ї, батьком якого називати не хочеться, не наклав на себе руки, а мати подалася десь у світи.
Всю цю ситуацію добре знали сусіди, особливо Руденки, бо завжди прагнули чимось допомогти.
Тож Євдокія Олександрівна ніколи не перечила, щоб її донька чи онучка спілкувалися з сусідськими дітьми. Чи не найбільше любили, а заодно і співчували Віті, який був з розумовими вадами, не зумів навчатися навіть у Джулинській допоміжній школі. Він не вмів також говорити, спілкувався мовою жестів, мімікою, часто хворів. То вже Євдокія Олександрівна вилікувала його від деяких досить серйозних недуг. Хоч обидві сім'ї не були пов'язані ніякими родинни ми зв’язками, та і копійчина ніколи не була зайвою у с і м е й н о м у бюджеті, вона взагалі взялася доглядати за ним.
Ніби й гуман - не наше суспільство, але, ні де правди діти, через відповідні інструкції і параграфи циркулярів, як це у нас буває, цій дитині тривалий час взагалі ніхто не наважувався допомогти так, як це зробила Є.О. Руденко.
Пенсії по втраті годувальника, за її словами, Віктор не отримував тільки тому, що батько, перед тим як відійти у вічність, ніде не працював і в нього не виявилося відповідного стажу. Сільською радою хоч і було затверджено Євдокію Олександрівну як опікуна й надавалася допомога, але на що могло вистачити отих 150 гривень у рік. Більше ж, щоб усе відповідало букві закону, не було можливості виділити.
Але хоч он як важко, за її словами, іноді доводилося долати бюрократичні перепони, таки домагалася, щоб перед нею відчиняли, як кажуть, двері. Домоглася Віті і пенсії.
Коли встановлювали інваліднісь, взявши над обездоленою дитиною опіку, змушена була везти його за власну пенсію у Вінницю, місяць перебувала там з ним у лікарні.
Будьмо відвертими, маючи таких сусідів, більшість прагне відмежовуватися від них.
Вона ж, на диво, а може і в науку для інших, не вбачала у знедоленій дитині тягар ні для себе, ні для своєї сім'ї.
Вислуховуючи її важку сповідь, взагалі складалося враження, що цій людині не притаманні такі почуття, як гнів і ненависть. Скільки, наприклад, не допитувався, щоб можна було хоч чимось присоромити матір цих обділених долею дітей, так нічого і не дізнався про неї, крім того, що звати її Оленою. А втім, можливо вона і права. Бо хіба можна підібрати слова, щоб присоромити жінку, у якої, з усього видно, відсутні будьякі материнські почуття до шести дітей від різних чоловіків.
Не захотіла Євдокія Олександрівна розповідати і про не менш складну долю решти напівсиріт з цієї сім'ї, матір яких вештається десь по світу.
Хоч від односельчан вже знав, що один з хлопців потрапив на вісім років за грати, нібито за наркотики. Ще один, найменший, навчається в училищі у Теплику. Хоч там і на державному утриманні, а все ж нерідко навідується "додому". Хоч зовсім непривітно, пусткою зустрічають щоразу стіни покинутої його рідної оселі. Що залишається при цьому Євдокії Олександрівні, окрім того, щоб і його, наскільки це можливо, обігріти теплом і ласкою, допомогти.
Вікторові ж у січні виповниться вже 20 років і живе він у неї, ніби у себе вдома, має свою кімнату і догляд. Вона каже, що вже настільки звикла, що не змогла б його покинути. Та і зробити це, за її словами, було б не так просто. Он навіть влаштувати тимчасово в реабілітаційний центр у Києві для таких, як він, щоб самій відпочити, поки що не вдається. Інша справа, відгукуються на її клопотання чиновники, якби це була її власна дитина. І не стільки їх черствість винна у тому, як знову ж таки інструкції. Але вона вірить, що доб'ється свого, як це не раз вже їй вдавалося.
Чи важко доводиться з таким тягарем, добровільною Голгофою? Звичайно. Але за взяту на себе тяжість у селі її не тільки ніхто не осуджує, а й допомагають, зокрема рідня. Ціле літо, наприклад, найменший із цих напівсиріт жив у її братової Ольги Василівни Руденко, яка мешкає недалеко і її теж переймає чуже горе.
А Віктор? Нещодавно школярі навідувалися до нього в День інваліда.
У Миколаєві нині проживає сестра Євдокії Олександрівни – Віра, яка, порадившись з чоловіком, взяла його на певний час до себе. І справа тут, мабуть, у тому, що обидві сестри у свій час теж, як померла мама, рано залишилися сиротами. Тож не зачерствіли до чужого горя їхні душі. Допомагає матері, звичайно, і дочка з Німеччини.
Нехай ні в кого не складеться враження, що, давши згоду на публікацію цього матеріалу, жінка розраховує на якусь вигоду чи допомогу. Віктор, кажуть, завжди гарно одягнений, не голодний. А от моральна підтримка таким людям не зашкодила б.
Не втримались, щоб не запитати, що все-таки заставило взяти на себе таку відповідальність, та ще й у настільки непросту пору, і як сприймають це дочка, онуки?
Відповідь підказала внучка Альона, яка саме навідалася до бабусі з Німеччини: "Щедра українська душа і доброта, ось що стало тому передумовою".
Зазвичай опікунством за такими знедоленими у нас займаються хіба що деякі релігійні громади. Ця жінка теж ходить до церкви і навіть охрестила Вітю. – У Німеччині, – продовжила свою розповідь внучка, – подібні акції благодійництва – звичне явище.
Вони спеціально приїжджають в Україну, щоб когось із сиріт усиновити чи удочерити.
Навіть, якщо дитина інвалід. А от у нас в Україні поки що подібні явища, мабуть, рідкість, якщо є ще у нас стільки сиріт і напівсиріт. Добре, що у даному випадку знайшлася надійна і щира людина. Бо такі, як вона, служать прикладом того, що у світі є ще все-таки щось святе, яке ми називаємо добром.
Павло КУШПЕЛА.
Від редакції: Коли цей матеріал вже було підготовлено до друку, Є.О. Руденко попросила, щоб обов’язково висловити подяку за підтримку у вирішенні всіх її проблем сільському голові села Флорино В.І. Нікітчуку, що ми із задоволенням робимо. Бо від участі сільських голів теж багато чого залежить у вирішенні подібних проблем.
вранці -2…-4° 
