Жага до життя

Народилася Галина Ларіонівна в 1930-му, в простій селянській сім’ї, де зростали ще три дівчинки – її сестрички.

Але як грім серед ясного неба – війна, що затьмарила дитинство, наповнила його тривогою та болем. Торкнулась вона і сім’ї Суржаків. Вони, як і багато українських родин, важко працювали, недоїдали, недосипали.

Врізалось в її дитячу пам’ять те, як ішли до переправи через Буг солдати, голодні, знесилені, але з вірою в перемогу. Ділилися з ними селяни останнім шматком хліба, хотілося хоча б чимось допомогти.

Уже коли от-от мала прийти така довгоочікувана переможна весна, помер батько.

Нелегко було матері самій із дітьми, але витримала, бо ж треба було ростити дівчаток.

Виживали з вірою, що таки настануть кращі часи.

Але... Новий голод чорним крилом пройшовся по країні, не жалів ні малого, ні старого.

Не обійшов і Суржаків. Добували харчі як могли. І Галинка разом із подружкою подалася на Західну Україну, щоб заробити жменю борошна, пригоршню круп. Там наймалися до людей, виконували всіляку роботу, за що й отримували маленьку пайку.

І ось із мішечком дорогоцінного товару зібралися до рідної Сумівки. Стомлені, але радісні, їхали на товарняках додому. Люду було багато, кожен шукав зручне місце, тіснилися, посуваючи одне одного. Не зчулася молода дівчина, як опинилася на колії під вагоном, що рухався. Спочатку з переляку не відчула нічого, якось дивом викотилась на дорогу, намагалася підвестись, але не могла, бо страшний біль пронизував усе тіло.

А руки якось неприродно повисли… Не знала Галя, скільки минуло часу, коли отямилась.

Зрозуміла, що треба шукати допомоги. Долаючи нестерпний біль, стікаючи кров’ю, підвелась і пішла за колією.

Іти було нестерпно важко і дуже боляче. Дійшла до пилорами, побачила людей і знесилено впала без тями. Її побачили працівники і повезли до лікарні. Тамтешні медики, дивуючись, як вижила, надали невідкладну допомогу і відправили до шпиталю.

Там відразу на операційний стіл. Аби зберегти молодій людині життя, ампутували обидві понівечені руки.

Далі – важкі часи реабілітації, душевних переживань.

По-новому вчилася усьому: їсти, пити і просто жити. Довго лікувалася і вже була в шпиталі, як своя. Всі звикли до молодої, гарненької та приємної дівчини. Щоб якось забути про свою біду, ходила з дітьми військових медиків до лісу, розповідала, які гриби чи ягоди збирати. А в душі печаль, біль і туга за домом, за сім’єю, страх перед тим, як сказати родині та жити далі.

І от знову вдома. Зі слізьми та радістю зустріла сім’я, оточила свою Галинку любов’ю та турботою. Нікуди не хотілося йти, нікого не хотілося бачити. Та незабаром при - йшли подруги раз, другий, і буденні сільські клопоти стали способом життя Галини Ларіонівни. Спілкувалася з людьми, не замкнулася в собі, згодом пішла в городню бригаду сторожувати, це і стало основним її заробітком.

Нині живе жінка з сестрою у її сім’ї, допомагала бавити маленьких племінників, які віддячують їй увагою та любов’ю.

Ніколи не бачила злих поглядів, лише підтримку і допомогу.

А ще Галина Ларіонівна – глибоко віруюча людина. Вона дякує Богові за все, що має, щиро молиться за родину, за людей, відвідує місцевий храм, співає у церковному хорі та не втрачає оптимізму. Вона завжди усміхнена, привітна, її очі випромінюють радість. Галина Ларіонівна – приємна співрозмовниця, жінку люблять і поважають односельці за її велику жагу до життя, добру і щиру душу. На початку січня 2018 року вона відзначатиме своє 88-річчя.

Хай довгим і щасливим буде Ваш вік під Божим і людським благословенням. Будьте здорові, від життя майте тільки радість.

А нам, напевне, необхідно навчитися терплячості, мужності, віри у цієї доброї, щирої і мудрої жінки.

Галина ГУЗ, директор школи, член Національної спілки журналістів України, с. Сумівка.