З Україною в серці завжди

Вже з самого початку спілкування з ним на обійсті його матері в Осіївці пригадався давній анекдот, у якому маленька донечка цікавилася у матері, як вони всі троє познайомилися, якщо мама народилася у Москві, тато – в Одесі, а вона – у Києві. Тільки ситуація у сім’ї Шевченків куди складніша.

Дружина Наталя Василівна родом із Курил, та ще й розповідала, що народилася в океані. Сталося це, коли її батько був начальником застави. Під час виверження вулкану в океані їх тоді врятували японці.

Дочка Шевченків народилася у Калінінграді, Володимир Олексійович – у Казахстані, куди вислали його діда, а син – у Москві.

Хоч минуло чимало років і сталося багато подій, які могли перевернути його уяву, з неабиякою теплотою згадував рідну Сталінку (тепер селище Партизанське), де жив з матір’ю у шкільні роки.

В Осіївській школі, з його слів, спортсменами тоді були всі. Старшокласником взимку щоденно на лижах добирався у школу за декілька кілометрів. Після такого загартування, коли вступив на навчання у Свердловське військово-політичне училище, був уже третьорозрядником з цього виду спорту, а перед закінченням, став кандидатом у майстри спорту.

Хоч мама і обіцяла, що робитиме все можливе, тільки б її син здобув освіту, тоді вже розумів, що їй буде нелегко.

Тому і подався саме в це училище, бо знав, що там і одягнуть, і нагодують. Все ж матері буде полегшення.

Пригадав також, як у школі хотіли закрити його клас, бо навчалося у ньому тільки п’ятнадцять учнів. Але батьки запротестували і незважаючи на те, що не такою вже і заможною була тоді держава, щоб утримувати подібні класи, до них таки прислухалися.

Училище закінчив лише з однією трійкою і однією четвіркою. Трійку поставили за те, що відповідаючи на одне із запитань, висловив власну думку з приводу функцій влади. Екзаменатор з цим не погодився і поправив, що то не функція, а лише один із її принципів. Вже коли сам став кандидатом філософських наук, зрозумів, що мав рацію він, студент.

Про його працевлаштування, службу, можна було б розповідати без кінця і краю чимало цікавого. Хоч душею був з Україною, направили в групу радянських військ у Німеччину. Будучи замполітом артдивізіону подав заявку на вступ у військово-політичну академію, яку закінчив із золотою медаллю. Таким надавалося право обирати округ для подальшого проходження служби. Але йому делікатно пояснили, що і в інших місцях потрібні такі, як він, кадри. Тож змушений був їхати на Далекий Схід, у Середньоазіатський військовий округ. Та і взагалі куди тільки його не посилали. А оскільки ще після училища завів сім’ю, усі ці роки їздила з ним і його дружина.

Коли був замполітом пол - ку, дізнався про набір в ад’юнктуру академії імені Леніна. Вступати, не приховує, вирішив з прицілом, щоб потім на службу направили ближче додому. Володимир Олексійович згадав також, як за те, що обрав тему про громадські об’єднання, навчаючись у ад’юнктурі, ледве не поплатився. В Головному політуправлінні комусь тоді видалося, що він і ще один з його друзів, який обрав таку ж тему, займаються антидержавною діяльністю, за що пригрозили не тільки виключити з партії, а й видворити із Збройних Сил. Врятувало тільки те, що жоден з докторів наук, а їх було більше двох десятків, на партійних зборах не підтримав таке рішення політуправління, мотивуючи це тим, що це було лише навчальною темою.

Відбулися постановою на вид.

У свій час, коли захистив кандидатську дисертацію, мріяв, про службу в Москві.

Але тоді йому теж ввічливо пояснили, що декого дратують його українські акцент і вимова. Тому його чекала Казань – посада заступника начальника кафедри вищого командно-інженерного ракетного училища. Викладав філософію, етику, естетику, логіку. Готували кадри на оперативно-тактичні ракети, які згодом порізали по лінії конверсії, хоч чимало військових сприйняли звістку про це негативно.

Особисто він згоден був вже на все, щоб тільки повернутися в Україну, яку ніколи не забував. Хоч досить непростим, як і у всі попередні роки, був його шлях додому, але все ж спочатку опинився на посаді начальника кафедри Одеського артилерійського училища. А коли з трьох таких училищ почали формувати інститут, йому, полковнику Шевченку, запропонували кафедру українознавства, яку довелося створювати самому. Декілька років навчали офіцерів української мови, аж поки десь у верхах комусь не прийшло в голову, що це, нібито, є певною загрозою деяким ідеям, кафедру ліквідували.

Тоді звільнився і він, але працю не полишив. Випустив ще декілька курсів екологів, священиків, яким також читав етику, естетику, логіку, риторику. Нині жартує, що хоч знайдеться кому замолювати його гріхи, якщо вони у нього були.

Сім років працював в Одеському філіалі інституту стратегічних досліджень на посаді заступника директора. Були тоді кураторами Криму, Одеської, Миколаївської і Херсонської областей.

Про ймовірність виникнення подій, які сталися в Одесі останнім часом, за його словами, доповідали у Київ ще у 2005 році. Але директор інституту відповів, що це не їхня, мовляв, справа.

У його творчому доробку десятки публікацій в українських виданнях з проблем моралі, мистецтва і логіки, соціально-економічного та політичного життя України.

Читачі газети «День» можуть пам’ятати його публікацію «Танкерні амбіції України: міф чи реальність», яка вийшла у 2011 році. Тоді ж вийшли друком його аналітичні записки «Порівняльний аналіз ВМС Збройних Сил чорноморських держав», аналітичні доповіді «Національні інтереси України в контексті військово-політичної ситуації у Чорноморсько-Каспійському регіоні».

Та хіба все, написане ним, перерахуєш?

Згадуючи колишні роки, дитинство, наголошував, що тоді дійсно дбали про людей села. Хоч давалася взнаки повоєнна розруха, знаходили кошти, щоб утримувати на їхньому хуторі і клуб, і школу. Або ж пригадав, як його покусав собака, і він ходив тоді в Осіївку до лікпома – так тоді називали медичного працівника. Після війни фінансів катастрофічно не вистачало, а все ж у селі він був. Тепер же чомусь вирішили, що на випадок чого, доїде швидка допомога. От тільки чи встигне, бо у житті всяке буває? А у снігову заметіль? Люди колись, відчуваючи справжню турботу про них, навіть будували хати на хуторі. Тепер залишають обжиті домівки навіть у селах, бо такої турботи якраз інколи не вистачає на всіх. І населення нерідко залишається наодинці зі своїми проблемами.

Чимало іще цікавого можна було б навести з його розповідей. Погодьмося, не так багато у наших селах таких, як він. Звичайний сільський хлопчина із хутора став кандидатом філософських наук, доцентом. Хоч і довелося поїздити по світу, він завжди був і залишається патріотом нашої держави.

У парі з Наталею Василівною вони вже сорок шостий рік. Розповідали, що це дякуючи голові ради ветеранів села Осіївки Миколі Бондарю приїхали у своє село, де залишилася їхня хата. Квартиру в Одесі залишили на внучку-студентку.

Павло КУШПЕЛА.