Селянська душа Федора Кисіля

Як тільки йдеться про вчений ступінь, звання, в уяві багатьох це часто чомусь асоціюється з чимось надзвичайним. Напевно, живе така людина у фешенебельній квартирі десь у центрі міста, а умови її проживання не йдуть ні в яке порівняння з сільськими. Хоч насправді буває порізному. Федір Григорович, наприклад, відколи вийшов на заслужений відпочинок, перебрався із столиці у рідну Чернятку, де народився, навчався у школі.

Тепло і затишок його газифікованої оселі вже з самого початку налаштовували на цікаву бесіду з ветераном. І хоч важкувато вже йому підбирати потрібні слова, гортаючи насичені подіями сторінки свого життя, все ж пригадав, як дуже хотів бути лікарем. Але тільки-но закінчив дев’ять класів, як на заваді постала війна.

Яким був його шлях на схід тодішньої держави, йому і по сьогодні згадувати непросто.

У Магнітогорську, куди привезли, працював електрозварювальником. Ситуація змушувала освоювати подібні професії за прискореною програмою.

Одного разу, коли наводив порядок на робочому місці і почалася злива, міг навіть загинути від удару електричним струмом. Тільки завдяки тому, що, падаючи в яму, яка була викопана поряд, відчепився від короткого кабеля, залишився живим.

Повернувшись із Магнітогорська додому, вступив на економічний факультет одного з вищих навчальних закладів Одеси.

Після його закінчення вже мав їхати на роботу, як зовсім випадково запропонували бути викладачем політекономії у педуніверситеті. Невдовзі був уже доцентом кафедри.

Далі, теж за запрошенням, працював на цій же посаді у педуніверситеті, сільськогосподарському інституті у Мелітополі. Постійно підвищував свій кваліфікаційний рівень, невдовзі став аспірантом. І хто б що не казав тепер про колишню колгоспну систему, Федір Григорович і по сьогодні переконаний: колективна форма організації праці не тільки відродиться, а й стане домінуючою. Тема його кандидатської дисертації – «Підвищення ефективності колгоспного виробництва».

Ставши кандидатом економічних наук, перед від’їздом у Мелітополь, вирішив подякувати керівнику дисертації за підтримку. А той, будучи доктором наук, директором інституту економіки, тут же запропонував йому, як одному з найперспективніших своїх вихованців, не тільки роботу в цьому інституті у Києві, а і квартиру.

Та навіть ставши киянином, Федір Григорович, за його словами, так і не зміг прижитися в столиці. «У мене селянська душа. Та і на людей я ніколи не дивився з висоти, а тільки прямо, – не то жартома, не то всерйоз розповідав він. – А тут квартира виявилася на п’ятому поверсі. Тому, як тільки вийшов на заслужений відпочинок, залишив у ній свою єдину дочку, яка живе там і нині (працює у Державній фінансовій інспекції Києва), а сам повернувся в Чернятку, у батьківську хату».

Город, виноград, свіже повітря – це і тримає ветерана, за його словами, на світі. Чи не найважче дошкуляє, скаржився, що немає на схилі літ з ким вволю наговоритися – дружина відійшла в інший світ декілька років тому.

За своє життя він виховав не одне покоління студентів. Виховував їх, перебуваючи навіть на пенсії.

Щодо стенда у школі, то на ньому ще і фото декана одного з ВУЗів В.Є. Надворного, професора О.С. Чернова, викладача кафедри історії П.М. Бондарчука. А дитячу мрію Федора Григоровича стати лікарем успішно втілив у життя його молодший брат Олексій (нині покійний), який, працюючи у Запоріжжі, теж став кандидатом медичних наук.

А одним із найближчих тепер його, як він каже, янголів-охоронців, є племінниця Олена Володимирівна. Дочка теж не забуває про батька, хоче забрати його до себе у столицю.

Але він поки що не погоджується на те, бо міцно тримає його в своїх обіймах селянська душа.

Павло КУШПЕЛА.