Член ОУН, вояк УПА

Проте він, не зневірившись, активну життєву позицію займає і донині. Отримавши пенсію, обов’язково вділить з неї волонтерам, які формують і надають допомогу учасникам АТО на Сході України. А власного кожуха передавав на Майдан ще під час сумнозвісних подій у Києві. Але тоді у нього його чомусь не взяли, а в цьому році таки домігся свого і передав кожуха учасникам антитерористичної операції.

Усвідомлення глибокого патріотизму, який властивий, мабуть, тільки українцям, могло зародитись у ньому, коли ще зовсім юним у себе на Галичині допомагав УПА.

«Естафетою», розповідав Іван Михайлович, називали умовно тоді мініатюрні послання, написані на папері, щоб на випадок чого їх можна було знищити, проковтнувши. Передавали їх тоді саме ним.

Вояки УПА, які боролися за вільну Україну, діяли тоді лише групами по четверо-п’ятеро, переховуючись, тому зв’язок між ними був необхідним вкрай. Але дедалі більше ставало вже і зрадників, які видавали таких НКВС. А у Західну Україну їх вже було спрямовано стільки, що гарнізони НКВС були не те, що у кожному районі, а мало не у кожному селі. Тоді загинув брат Івана Михайловича, з яким він теж підтримував зв’язок. Щоб не здатися живими і не потрапити в катівні НКВС, разом з ним покінчили життя, застрелившись, ще четверо його однодумців. Зі сльозами на очах згадував Іван Михайлович, як брата його тещі, який мирно порався біля худоби, посеред білого дня вивели і розстріляли на його ж подвір’ї. Скільки не благала тоді сестра покійного, яка стала тому свідком, щоб не позбавляли життя, не допомогло. У таких випадках складали акт, що нібито виникла збройна сутичка, в результаті якої він і загинув. Таким паперам довіряли більше, ніж живим свідкам. Тобто не менш брехливою, ніж тепер, з боку Росії, була політика і пропаганда тоді.

Перепало, згадував ветеран, і йому за участь в УПА. Але на службу в армію все ж взяли, хоч і не дуже хотів іти.

Півтора року перебування у береговій піхоті у Талліні промайнули, мов один день. І був тоді у нього дуже добрий друг з українців, Іван Корійчук – родом з Малої Киріївки, який теж не любив тодішні порядки. Тихенько тоді обговорювали з ним все. Аж поки того не забрали на курси кухарів.

Освоїти цю професію він запропонував й Івану Михайловичу.

Ніби на крилах, летів на пропускний пункт, коли командир роти сказав, що вже пора їхати на навчання.

– Посадили мене в одну з трьох критих машин, у якій вже були військові. Позаду супроводжували ще дві машини. Лише на роздоріжжі у Талліні запідозрив щось не те.

На курси кухарів потрібно було повертати ліворуч, а повезли зовсім в інший бік. Як потім виявилося, з його рідного села у військову частину надійшла депеша про його участь в ОУН і УПА. Тому і везли його, вже як ворога народу, з охороною.

Далі, вже у Ленінграді, були допити, спілкування із слідчими військово-морської контррозвідки. Аж поки, як висловлюється Іван Михайлович, у 1951 році йому не «всучили» двадцять п’ять років суворого режиму, а на додачу ще п’ять років обмеження прав.

Місяць ще перебував у сумнозвісній ленінградській тюрмі «Хрести», поки з таких, як він, сформували ешелон для відправки на відбування покарання на шахтах Воркути, де зустрівся зі своїм рідним дядьком.

Вишки, охоронники, колючий дріт, знущання над в’язнями вважалися там нормою.

Чимало не витримували такого режиму. Але хоч тут пощастило – терпіти все йому довелося тільки п’ять років, поки не помер Сталін.

Після звільнення, зі зняттям судимості, видавали довідки і відпускали на всі чотири сторони. Але з тією довідкою влаштуватися можна було хіба що в колгосп, де паспортів на ту пору не видавали. Навчений життям, залишився після звільнення у Воркуті, щоб отримати паспорт там.

Ускладнило ситуацію те, що перед самим звільненням до нього приїхала дружина, з якою побралися ще до служби в армії. Без паспорта тепер не відпускали з Воркути вже її.

Тож довелося чекати, поки після відповідних запитів видали документ також їй.

У рідне село на Галичину добралися якраз у тому році, коли в Угорщині була революція. Тоді його знову, вже як неблагонадійного, викликали і наказали, щоб у селі не було його й ноги. Як не є, він ворог народу, а поряд кордон. Тож хтось вирішив, щоб від гріха подалі. Нікого навіть не цікавило, куди мав їхати. Добре, що хоч сестра, яка теж мала зв’язки з УПА, до того часу влаштувалася вже з чоловіком на Кіровоградщині, тож поїхали до неї.

Відпрацював рік, непогано заробив, але в село повертатися не було як, бо знову могло все повторитися. Тому подались до троюрідного брата на Донбас, який також, потрапивши у немилість, опинився там не з доброї волі. Тож після п’яти років роботи на шахтах Воркути ще десять трудився на Донбасі. Але пригадавши армійського товариша, написав листа його матері Теклі у Малу Киріївку, щоб та написане синові. Відповідь від Івана Корійчука, який жив уже у Флориному, не забарилася: «Приїжджай, роздивишся, а там видно буде».

Так і опинилися з дружиною у Флориному. Тоді якраз будували молочноконсервний комбінат, інші об’єкти. Працював столяром, теслею, а про свою участь в УПА не розповідав нікому.

– Та що там односельчани, – усміхався Іван Михайлович, – навіть обидві дочки, в яких тепер вже власні діти і онуки, поки Україна не стала вільною, не знали, що їхній батько був засуджений. А поскільки за вільну Україну він боровся з самого дитинства, допомагає і тепер її визволителям.

Належне треба віддати волонтерам цієї територіальної громади. Тільки тушонки виготовили і відправили в зону АТО близько двох тисяч банок. Внесок у цю справу зроблено і ветераном. Щодо тих, хто не поспішає підтримати волонтерів, у Івана Михайловича ось яка думка: тому, хто справді любить свою Україну і націю, не треба говорити, щоб надали допомогу, такі поділяться останнім без нагадування. Хоч у житті, змахнув він непрохану сльозу, трапляється всяке.

Про участь І.М. Стеблинського в ОУН і УПА можна прочитати в книзі «Сходить сонце над Тумиром» (так називається його рідне село), виданій у минулому році. У селі, згадував ветеран, і по сьогодні не все ще знають про боротьбу УПА. Наприклад, не знають, хто тоді підняв жовто-синій стяг над їхньою школою. Насправді ж зробив це він зі своїм троюрідним братом.

Жаль, що останніх шістнадцять років Іван Михайлович мешкає сам – дружина померла. Але оптимізму не втрачає. Його двір – зразковий.

Можливо, в районі проживає ще хтось із його соратників у боротьбі за незалежну Україну? Відгукніться! Молодь повинна знати про вас.

Павло КУШПЕЛА.