Генералів же у нас не так вже й багато, а тому таку подію вважаю неординарною.
Народився Віктор Михайлович у 1946 році, першому повоєнному, коли його батько повернувся з Великої Вітчизняної після важких поранень та госпіталів інвалідом.
У сім’ї вже зростали сестра Настасія і брат Борис. Та як важко не було батькам, згодом старші діти здобули вищу освіту: Настасія – інженерабудівельника, а Борис – інженера-автомеханіка.
Я саме закінчував Пилипонівську російську середню школу (тепер Бершадська №2), коли Віктор розпочинав тут навчання. З тих пір я його і знаю. Багато чув про нього, у той час ще хлопчика, а згодом і про підлітка від його батька, з яким довгий період довелося працювати на цукрозаводі поруч.
А доля у Віктора склалась цікаво. На запитання, чи мріяв він стати військовим льотчиком і як це сталося, Віктор Михайлович розповів таке.
Коли він з мамою перший раз прийшов до школи, то під час бесіди в кабінеті директора побачив макет сріблястого літака, виконаний кимось з юних техніків. Довго не міг відірвати від нього свого погляду. Ну, а далі? А далі, як і інші хлопчики, подовгу задивлявся у небо, коли виконували тренувальні польоти військові льотчики з навколишніх аеродромів.
Як і всі діти, не зчувся Віктор, як пролетіли десять років навчання. А закінчив він школу із срібною медаллю, Роздумував недовго, твердо вирішив йти в авіацію. Чи витримає екзамени, не боявся, а ось щодо медичної комісії – побоювання були. З вісімдесяти юнаків, які виявили бажання служити у ВійськовоПовітряних Силах, районну комісію пройшли одинадцять, а комісію у Вінниці – лише один Віктор. Ще жорст - кішою була комісія в Чернігівському авіаційному училищі, куди він і подав документи. Та успішно пройшовши медичний відбір і склавши один екзамен на «відмінно», Віктор став курсантом вищого військового авіаучилища, яке закінчив у 1968-му. У тому ж році одружився.
Не можу втриматись, щоб не розповісти цікавий епізод з його одруженням. Коли Віктор був уже курсантом, першокурсники взяли шефство над сьомим класом однієї з місцевих середніх шкіл. У тому класі навчалась Ніна Білоус, яку згодом усе подружнє життя він буде називати «моя Ніночка». Отже, він закінчив училище, Ніна – 11 класів, і вони одружились. Ніночка стала справжнім другом на все життя, а Віктор назавжди так і залишиться її «шефом».
Вони виростили двох синів.
Олександр закінчив Київський державний економічний університет, а молодший Сергій – такий же університет в Одесі.
Після училища Віктор Михайлович служив в Угорщині. Потім були роки навчання в академії імені Ю.О. Гагаріна. Згодом служба в Забайкаллі, Польщі, і нарешті повернувся на рідну Україну. Багато років прослужив в Одесі на посаді заступника командуючого авіаційним з'єднанням. А пішовши у відставку, переїхав із сім'єю у Чернігів, звідки родом дружина...
Вважає себе щасливчиком у тому, що за час служби пройшов і добре освоїв три роди авіації – винищувальну, штурмову і бомбардувальну.
Літав на трьох типах реактивних літаків, основний із яких – СУ-24 усіх модифікацій. За плечима у Віктора Михайловича більше півтисячі стрибків із парашутом, сотні скинутих бомб, запуск сотень керованих і некерованих ракет по навчальних наземних та повітряних цілях, має багатий досвід безпосереднього керівництва авіацією на усіх крупномасштабних навчаннях, які проводились в Україні.
Хоча граничний вік для льотчиків, які літають на реактивних літаках, визначений до 35 років, Віктор Михайлович завдяки дружбі з багатьма видами спорту і загартованій мужності із задоволенням літав ще тривалий час. Відомо, що літаючих генералів одиниці, і саме генерал Вінниченко був у їх числі, що свідчить про його безмежну любов до неба.
Взагалі, із цифрами у Вінниченка вималювалася цікава арифметика. Зараз йому 67.
А службовий стаж – 70 років.
Справа в тому, що за штурвалом бойових реактивних літаків він провів понад 35 років, а у військах, в яких служив, рік стажу рахувався за два.
Про його відданість Вітчизні та професійність її захисника засвідчують і високі державні нагороди – ордени III та II ступеня «За службу Батьківщині» та відзнака Президента України «Ветеран військової служби».
За натурою Віктор Михайлович оптиміст. Любить читати Булгакова, Лермонтова, Блока, інших класиків. Полюбляє, як і батько, полювання. Та більше часу продить у спілкуванні із щедрою чернігівською природою, збираючи гриби та ягоди.
На запитання, чого хотів би генерал побажати землякам, відповів, щоб хотів би, щоб у статистичних зведеннях ра - йон, як і в недалекому минулому, посідав перші місця по виробництву продуктів харчування, адже і одесити, й чернігівці, у тому числі і Віктор Михайлович, дуже полюбляють саме бершадські продукти. Ну, і, звичайно ж, бажає усім доброго здоров’я, гарного настрою, віри і надії та успіхів у розбудові незалежної держави. Якщо ж керівництво району запросить його взяти участь у святкуванні 70-ої річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні, він із великим задоволенням приїде.
Відзначу також, що Віктор Михайлович свято зберігає дуже теплу пам’ять не тільки про своїх батьків, які, на жаль, не дожили до моменту присвоєння сину генеральського звання, але й про свою першу вчительку Марію Сильвестрівну Стеценко, класного керівника Миколу Андрійовича Трігера, усіх шкільних друзів і, зокрема, Станіслава Гордієнка, Анатолія Мочульського, Олександра Глущенка, Віктора Івасишина. Думається, що у школі, де навчався Віктор Михайлович, фото генерала, професійного льотчика, захисника Вітчизни та розповідь про нього служитимуть патріотичному вихованню.
На озброєнні в сучасних Військово-Повітряних Силах нині перебувають і ще довго будуть літаки четвертого покоління. Щоб бути постійно готовими до захисту кордонів Вітчизни. Як свого часу був завжди у постійній готовності генерал із Бершаді, професіонал найвищого класу Віктор Вінниченко, а також ввірені йому підрозділи.
Юрій ЦІНЧИК, член Національної спілки журналістів України, громадський кореспондент.
вранці -2…-4° 
