На знімку: Р.А. Лук’янчук. Фото із домашнього архіву. 2000 рік.
А у наш район вони переїхали сорок п’ять років тому– до цього працювали у Погребищі. Його взяли головним інженером у радгосп цукрокомбінату, її – диспетчером.
Згодом працювала інженером з охорони праці, чимало років, аж до виходу на пенсію, інженером по водокористуванню у цукрозаводі. Але життя є життя, воно не перестає диктувати свої закони, згадувала моя співрозмовниця.
Ось-ось мали святкувати золоте весілля, та не судилося тому бути... Вже дванадцять років сама. Зазвичай у такій ситуації легко впасти у відчай, але це не для неї. Вона залишається такою ж життєрадісною, якою була всі роки. Натомість все згадувала, наскільки здруженими були колись колективи, у яких працювала. У неї навіть є щось спільне з її чоловіком, який, працюючи головним інженером у бурякорадгоспі та «Сільгоспхімії», був спроможний, як тепер кажуть, «розрулити» найскладнішу ситуацію, організувати колектив на якусь добру справу.
За ділові якості обох їх не тільки поважали, а навіть любили. Як хтось із Лук’янчуків у пікові періоди робіт був закріплений за тим чи іншим відділком радгоспу, всі були впевнені, що там не станеться нічого надзвичайного.
Найдорожче нині її багатство – дві онучки: одна працює у центрі зайнятості, інша – у Києві, і дві правнучки – семикласниця Валерія і півторарічна Варюша. Жіночій армії Лук’янчуків,– усміхаєть - ся Ріта Андріївна, – ніколи не буде переводу.
Автору цих рядків теж пощастило працювати з Лук’янчуками. Згадували, як на відділок приїжджали на виручку інженерно-технічні працівники – Валентина Неутова, Галина Сотник, Віра Плахотнюк, Надія Хмарук, Лідія Борисенко, Раїса Плахотнюк. Як вони були на кукурудзі чи на буряках, на відділку це сприймали, як свято.
Вона ніколи ні на кого не скаржилася. Не нарікає ні на що, на подив, і тепер. Хоча б для годиться на те, що і пенсія не така, як хотілося б, і що ціни зростають, жити стає важче. Натомість не перестає жартувати: «На сьогодні, матері його ковінька, як щось є, то і добре, як нема – позичимо».
Коли розмову перервав телефонний дзвінок, вибачаючись, пояснила, що це цікавиться її здоров’ям подруга Марія Антонівна Сотніченко.
А ще не без гордості додала, що до неї взагалі і тепер чимало хто заходить, за що всім велике спасибі. Це і Марія Мартинова, і подружжя Семенюків, Олександра Богач... Хіба всіх перелічиш?!
Одним словом, вона як була завжди душею колективу, компанії, так і залишається, незважаючи навіть на непросту життєву ситуацію. А як заходять, пам’ятають, значить на те заслужила – жила правильно.
Допомагають матері син Олег з невісткою.
Чи не найбільше тривожить тепер її, ветерана праці, ситуація на Сході держави. Ненароком також обмовилася, що за роки, відколи на пенсії, ніхто ні разу не поцікавився з її роботи, чи є у неї хоча б паливо на зиму.
Напевно, разом з реформами годилося б якимсь чином реформувати ще і душі деяких чиновників, які забувають про ветеранів.
Павло КУШПЕЛА.