Вірші, гумор – у її творчому доробку, здається, є все і на всі смаки, теми. Нехай щось десь і не зовсім так чи не в риму, ніколи не соромиться, декламуючи особисто, виставляти написане на загальний осуд, так би мовити, напоказ. І їй завжди аплодують, бо давно звикли, що казна з чим не з’являється перед людьми.
Пригадується, наприкінці минулого року ще тільки почали говорити про кінець світу, який нібито наближається, а у неї слова вже самі почали проситися в рядок: …По радіо об’явили: кінець світу настає.
По базарах всі метнулись, Cкуповують, що, де є...
І далі... Хто сірників шукав, свічок, А Федька – дядько справний – Придбав спирту аж бачок...
Про що йшлося далі, вже можна здогадатися. У моменти, коли вона виступає, хочеш чи ні, а скинеш з її віку хоч декілька років. У такі миті складається враження, що все життя Фросини Миколаївни – одні посміхеньки. Насправді ж, у Хмарівці кожний підтвердить: і в її житті були моменти, коли білий світ міг бути немилим.
– П’ятеро нас було в мами, – розповідала вона, – а тато помер.
Тож, звісно, яким було дитинство?!
Про чоловіка каже, що гарним, роботящим був. Працював трактористом. Копійчина до копійчини, тріска до тріски, де і хатина взялася. I обидві донечки не забарилися у молодої сім’ї. Та не довго тривало їхнє сімейне щастя. Не доживши до п’ятдесяти, чоловік потрапив у аварію. І ось уже двадцять років вона сама. Та ще й сталося так, що теж постраждала в дорозі. Діти живуть у Вінниці, є троє онуків, стільки ж правнуків.
За таких життєвих кульбітів не дивно, коли і молоді старіють.
Вона ж зуміла перебороти у собі і це зло. В селі ніхто не скаже, що вона тільки те і робила, що писала вірші. Бо корів уміла доїти теж. Хоч за чотири з половиною десятиліття роботи у тваринництві суперечок і непорозумінь вистачало, песимізм чи скептицизм, якими тепер живуть чимало людей, не для неї. Швидше за все, вона неперевершений оптиміст.
Щоправда, зізналася, що руїни на фермі, мов після війни, почали вже і її дратувати, та ще й ота ферма, мов на зло, прямо у неї в городі. Але тільки її хтось питає за стовпи, які залишилися від чотирирядного корівника, вона неодмінно відповідає, що то тільки вони і підпирають тепер небо над Хмарівкою. Бо колись була робота і ходили на неї, мов на свято. Ніхто навіть гадки ніколи не мав, що таке може статися з їхнім бригадним селом. От і намагається веселитися, щоб не сумувати. А на додачу, ще й інших звеселяє. До речі, спеціальної освіти у неї немає, тільки одинадцять класів вечірньої школи.
Вдома, розповідала Фросина Миколаївна, колись теж утримувала всяку живність. Однак із віком довелося збавити темпи, залишилися тільки кози і поросята.
Вважає, що взагалі вже не буде нічого варта, якщо перестане займатися домашнім господарством.
На жіночу долю хатня робота знаходиться завжди. А їй ще й вдається знайти час, щоб тримати руку на пульсі життя села, завжди бути з людьми. Це теж, за її словами, тримає на білому світі, такий стиль життя у Хмарівці багатьом імпонує. Тож якщо не брати до уваги вік, за станом душі Фросина Миколаївна могла б помірятися силою ще з багатьма.
Самотньо, мабуть, буває їй у чотирьох стінах хатини. Якщо колись вона і стривожена, то в жодному разі не за себе, а за всіх односельчан. Тож цілком ймовірно, що небо над Хмарівкою тримається не тільки на тих стовпах, а й на таких людях, як Фросина Миколаївна.
Павло КУШПЕЛА