На знімку (зліва направо): у сімейному колі Владислав, його мати Раїса Іванівна з Дімкою на руках та батько Дмитро Іванович. Фото з домашнього архіву
Про одну з таких сімей – родину Цимбалів із Бирлівки – можна почути лише найкращі відгуки. Спостерігаючи за ними, як щоранку з вулиці Набережної виїжджає «бусик», можна подумати, що бізнесмени якісь. Насправді ж, то поспішає на роботу глава сім’ї Дмитро Іванович, він працює методистом у районному відділі освіти. Разом із ним дружина Раїса Іванівна – керівник гуртка, який діє на базі Бирлівської школи від район - ного будинку дитячої творчості. Десятикласнику Владиславу, який навчається у Бершадській загальноосвітній школі №1, теж не личить запізнюватися на уроки. І аж ніяк не можуть дозволити собі порушувати порядок роботи (бо завідуюча дитсадком так наказала) шестирічна Ліза та її трирічний братик Діма.
Так, багатодітна сім’я – це тривоги, неспокій. Але насправді той спокій Дмитро та Раїса втратили не тоді, коли на світ почали з’являтися діти, а ще коли були школярами. Іскорка у взаємовідносинах між однокласниками спалахнула, коли навчалися у паралельних класах. Та ще й настільки яскраво, що змогла освітити все їхнє життя. Раїса вже тоді готова була вирушити за своїм судженим Дмитром на край світу. З тієї пори, якщо й розходилася між ними паралель їхніх класів, то хіба тільки тоді, коли вона навчалася у педучилищі, а він – у педуніверситеті.
До речі, Іван Петрович (батько Дмитра Івановича) теж із багатодітної сім’ї, в якій виховувалося аж семеро дітей.
Саме від нього, учителя фізвиховання, міг успадкувати професію педагога.
Нині родина Цимбалів, щоб утриматися на плаву, не вигадує нічого особливого, як інші. Виживають лише завдяки тому, що у свій час перейняли любов до праці від своїх батьків. І Настасія Дмитрівна (мати Дмитра), і Марія Михайлівна (мати Раїси) все життя трудилися на фермі.
Здавалося б, їхні діти, за теперішніми оцінками, – це вже інтелігенція, але обоє так і не відходять від закладених у свідомість батьками традицій.
Те, що не так легко доводиться з трьома дітьми, не заперечують. Але вже з одного тільки спілкування з ними можна зрозуміти, що за всі шістнадцять років, прожитих у парі, відчувають себе щасливими. Та і як не радіти?
Мало того, що їхній п’ятнадцятирічний син – справжній помічник (бо ж ведуть ще і домашнє господарство), у нього вже є й певні здобутки.
Владислав не тільки вже виступає за збірну команду області з футболу, а й є капітаном команди свого 1997-го року народження, захищає також кольори вінницької «Ниви» Ю-15 (юнацька команда п’ятнадцятирічних). А загалом, за вінницьку «Ниву» виступає ще з сьомого класу.
Про те, як сім’я стала багатодітною, усміхаючись, розповідає батько. Каже: коли підріс син, дружина захотіла мати ще й дочку-помічницю, а де двоє дітей, там і третя не заважатиме.
Але хоч і почуваються батьки щасливими, все ж неабияк тривожить доля дітей, а там і внуків. З боку держави хоч і є поміч, насправді цього ще дуже недостатньо. На змагання і тренування, наприклад, син їздить за власні кошти – це для багатодітної сім’ї чималі витрати. А що буде, як підростуть ще двоє дітей? Що робити тим батькам, які вже відтепер неспроможні допомогти своїм дітям?
Виховують підростаюче покоління у цій родині на принципах випробуваної віками педагогіки. Найважливіше (повчають своїх дітей Раїса Іванівна і Дмитро Іванович) – у будь-якій ситуації залишатися людиною, намагатися нікого не образити. Тільки за добро життя віддячує добром.
На першому плані завжди повинна бути мораль і в жодному випадку не матеріальні цінності.
Так, змушує іноді життя виявляти крутий характер, але здебільшого в сім’ї Цимбалів панує благополуччя та злагода. Результати ж такого виховання в усіх на виду.
Павло КУШПЕЛА
вранці -2…-4° 
