І стала сім’я багатодітною

Вони, ніби магніт, притягують до себе співрозмовників.

Наприклад, хто б не зайшов у його магазин – старенький дідусь чи зовсім юна леді – слова з кишені йому не діставати, вони завжди у нього напоготові.

Пробивний – кажуть іноді про таких, як він. Саме таким вважають його і в рідній Голдашівці. Хоч насправді кожному з односельчан добре відомо, що то у нього за життя – у сім’ї шестеро дітей, і ситуація змусила його бути таким. Бо як в іншому випадку, та ще й у селі, де кожне робоче місце на вагу золота, про них дбати?

Немилосердна доля теж залишила досить глибокий відбиток у його біографії. Не важко було і схибити на життєвому шляху, залишившись у десять років круглим сиротою. Тому тільки найкращими словами згадує тепер материну сестру, яка його виховала і показала хорошу дорогу в життя. На знак подяки доглянули її з дружиною, аж поки не відійшла у вічність.

Але й донині не забуває про неї, як діти не забувають про рідних батьків.

Обійстя на розі однієї з сільських вулиць, на в’їзді у їхнє село, у свій час йому виділили, як молодому спеціалісту тоді ще за колгоспу, коли повернувся з дипломом у кишені після закінчення Ладижинського технікуму механізації. Де і поділася вже старенька хата, у якій поселився?

Оскільки зростала сім’я, змушений був будуватися. Без відриву від виробництва здобув вищу освіту.

Тепер спокій батькам цієї сім’ї хіба що тільки сниться.

Оля і Дімка відвідують заняття у музичній школі, яка у райцентрі – хочеш чи ні, батьку, а вези два рази на тиждень більше як за тридцять кілометрів. «Але десь когось підвезу, – розповідав Микола Григорович, – чи попутньо візьму товар для магазину і вже маю на якийсь літр пального».

Юра, старший із синів, вдома, біля батьків. Ще один, Сергій, закінчує політехнічний інститут в Одесі – спортсмен, виступає на змаганнях. Ігорьок поки що відвідує дитячий садок. А оскільки наймолодшому, Вані, тільки два роки, ним опікуються усі.

Зрозуміло, є до чого докласти рук господині Ніні Василівні. Чого тільки варто всіх нагодувати, помити посуд і поприбирати! Але офіційно вона стане матір’ю-героїнею аж тоді, коли п’ятій дитині виповниться шість років, пояснив Микола Григорович.

Багатодітних сімей у Голдашівці сім, але найбільша у Ковальчуків. На жаль, не даремно у народі кажуть, що діти – це радість, але буває і горе. Старшому і наймолодшому довелося відвойовувати життя неймовірними зусиллями всіх – і медиків, і рідних, і небайдужих керівників. І, звичайно, Бог допоміг.

Міг би Микола Григорович, з його хваткою, давно вибудувати собі іншу кар’єру. Йому навіть пропонували очолити організацію в одному з районів. Але хіба міг він, як батько, який по-справжньому вболіває за свою сім’ю, залишати її надовго?

У цій сім’ї взагалі підходи до виховання є особливими. У цокольній кімнаті їхнього будинку навіть обладнано так званий спортзал, де можна у холодну пору року позмагатися, наприклад, у теніс. Причому, завжди знаходить час взяти ракетку в руки і сам батько. Адже по господарству вже допомагає старший син, що є гарним прикладом для молодших дітей.
Дехто може подумати: яку це силу волі треба мати, щоб у наш час відважитися на таку сім’ю. У них же, за словами Миколи Григоровича, це теж не сталося спонтанно, рішення приймали разом з дружиною. Так і стала сім’я багатодітною.

А щодо статків, багатства, за якими багато хто тепер женеться, випереджаючи при цьому будь-яку мораль, то це для них не головне. Набагато головніше, вважають ці батьки, щоб їхні діти зростали хорошими людьми. Навіть освіту можна дати, наводили вони приклад, але якщо дитина невихована, гірко їй буде у житті, а також тим, хто поряд з нею.

Можливо, залишаючись наодинці (бо живуть окремо), і хвилюються Ксенія Оверківна та Василь Савич Ткачуки – теща і тесть Миколи Григоровича, як надалі складатиметься доля їхніх онуків, але виду ніколи не подають. Годують корову, допомагають молоком. А зятя, який ніколи не може всидіти на одному місці, люблять, здається, більше, ніж власну дочку.

Сам же Микола Григорович зізнався, що чи не найбільше тримало його на білому світі у складні життєві моменти те, що на життєвій дорозі зустрічалися завжди хороші люди. От і не розгубився в пору, коли настало безробіття, організувавши власний бізнес. Все ж є якась копійка, як сам висловлюється, на життя.

Не залишаються поза увагою такі сім’ї і у Голдашівського сільського голови В.М. Усатюка. Якби більше у нас було таких батьків, вважають у їхньому селі, які так виховують своїх дітей, зовсім іншою ставала б країна.

Павло КУШПЕЛА