Вона – мати, бабуся, ветеран педагогічної праці. За цим простим переліком – неординарна особистість, яка зацікавлює з перших же слів, навчає, виховує, попереджає.
– Юліє Харитонівно! Що зумовлює вашу активну життєву позицію та діяльність протягом кількох десятиліть?
– Мабуть, те, що я дитя свого часу.
Коли починалася війна, мені було п’ять років, і ми жили в невеликому селі Тирлівці. Це поруч із Шляховою. Коли забрали в армію мого батька і старшого брата, то не питали, якої вони національності. Вони обидва загинули як герої, причому, брат був військовим льотчикомштурманом. Їхні імена висічені на гранітній стелі сільського меморіалу Слави. Однак моя сім’я пережила не лише оцю трагедію. Влітку 43-го, коли моя мама працювала на фермі, а я гралася з сільськими дітьми, в село нагрянув каральний загін у складі поліцаїв з донських козаків під керівництвом німецького офіцера, котрий, як пізніше з’ясувалося, «очищав» села від комуністів, комсомольців та євреїв. В Тирлівці вони розстріляли 11 членів моєї родини – рідну сестру, дядька й тітку, всього 2400 євреїв. Їхніх дітей та інших вивезли недалеко в поле і розстріляли.
– Мені довелося випадково побувати на тому місці, але я й не здогадувався, що там лежать ваші рідні.
– Це місце злочину я ніколи не забуду. Їх розстріляли нелюди тільки за те, що вони були іншої національності.
– Як же вам з мамою вдалося вижити?
– Нас врятували прості сільські жінки. Вони переховували в себе, передаючи із сім’ї в сім’ю, щоб нас не викрили. Ділилися останнім шматочком хліба. Всіх їх я знаю і все життя вважаю себе їхнім боржником.
– То це про них ви клопоталися своїми листами, адресованими до різних антифашистських організацій?
– Так. За моїм клопотанням п’ятьом таким жінкам-спасителям присвоєно звання Праведника Миру з відповідною фінансовою нагородою.
І все ж, незважаючи на пережите, Юлія Харитонівна не зневірилася в людях, не обізлилася на всіх і все. Тільки один раз, на антифашистському форумі, вона заявила, що ніколи не пробачить німцям скоєне зло. Але це була тільки хвилинна слабкість. А нині в Німеччині живе її менша дочка з чоловіком-росіянином, а онучка одружена з німцем.
Її девіз – «Жити по справедливості» – можливо, не всіма сприймається. Інколи й мені вона здається справжньою випускницею Смольного інституту благородних дівчат. Хоч професію російського філолога здобула в не менш престижному вузі – Московському університеті імені Ломоносова. Можна лише уяви - ти, які знання треба було мати, щоб простій сільській дівчині, з непростою долею, вступити до такого престижного столичного вузу!..
Отримавши вищу освіту, Юлія Харитонівна знову повертається в рідні краї і працює вчителькою. Все своє життя. Тільки перекваліфікувалася за проханням дирекції школи з російської філології на німецьку мову.
– Як же ви, маючи такі знання, диплом престижного вузу і навіть партійність, свою педагогічну кар’єру завершили тільки заступником директора Бершадської середньої школи №2 з виховної роботи?
– Про кар’єру я навіть не думала, хоч моїми знаннями й авторитетом влада постійно користувалася. Скажу відверто – жодній владі я чомусь не підходила. Чому? – здогадайтесь самі. Зате я щаслива, що стільки років пропрацювала в школі №2, причому заступником директора – 25 років. Адже школа ця особлива. Вона – російська і в тому мікрорайоні, де вже багато століть живуть старовіри. Тут особлива атмосфера, якщо хочете, відчувається особливий інтернаціоналізм, який я сповідую. В ній усі роки навчалося дуже багато школярів різних національностей, для яких Батьківщина, Україна дуже багато значили. І приємно мені, що майже всі мої випускники стали гарними людьми й підтримують зі мною добрі стосунки...
Про своїх вихованців Юлія Харитонівна може розповідати годинами. Бо вона Педагог з великої літери. За це і шана їй та повага не лише від них. І не лише за знання шкільної програми, а й за велику Науку Життя.
– Я не ділю людей на нації, – каже Юлія Пензюр. – Адже людство вже пройшло через племена, коли воювали за територію і їжу й живе тепер у багатонаціональних державах. Тому й згуртувалися всі разом у боротьбі проти фашизму у найбільш відповідальний період історії. Я ненавиджу насильство і смерть. Якою б виправданою не була агресія влади чи держави.
– Виходячи зі своїх інтернаціональних принципів, ви й заміж вийшли за українця?
– Добру й порядну людину поважала не за національним принципом. І полюбила Володимира Григоровича, з яким прожила 45 років у мирі й любові і виховали з ним двох доньок, не задумуючись про його національність. До речі, його прадід – виходець із Франції і будував на Поділлі цукрові заводи, а батько в роки війни дійшов аж до Берліна. На жаль, Володимира Григоровича – справжнього чоловіка й батька, а також лікаря від Бога, вже немає серед живих. Старша донька з тернопільцем живе під Києвом, запрошує жити в них… Я хочу, щоб всі люди жили в мирі і добросусідстві, по-християнськи. Щоб кожна людина могла реалізувати свої задатки й знання, але не лише в своїх особистих інтересах і будь-якою ціною, а й для людей, що живуть поряд і часто через незалежні від них причини позбавлені елементарного. Не можна жити в ненависті. Всі повинні знати, що життя – це мить, це запалена свічка, яка дуже швидко згоряє.
– Ви нерідко звертаєтесь через пресу до політиків, депутатів, можновладців. До чого ви їх закликаєте?
– До відповідальності. Я не хочу, щоб нас обманювали. Бо з народу можна зробити череду – це довели Гітлер та Сталін, і народи за це жорстоко поплатилися. І найперше – прості люди. Бо політики, як і мільйонери, а це одне й теж, завжди між собою домовляються – перебігають з однієї партії в іншу, щоб тільки не втратити вкрадені багатства народу. А політика, як і влада, має бути, насамперед, справедливою і чесною.
– Як ці ваші думки співвідносяться із вашою прихильністю до комуністичної ідеології?
– Я ніколи не була прихильником догматичних ідей. Життя вносить свої корективи. А в комуністичній ідеології є багато корисного, в тому числі від християнства. Інша справа, хто і як їх сповідує. Адже першими зрадили компартію її керівники – в столиці і на місцях, які сповідували інші цінності. Вони й нині, ставши вже демократами, нажили немалий капітал і знову «на коні». Бог, як і Віра, Надія й Любов, мають бути, насамперед, в серці кожного і визначати його вчинки...
Павло БАЙДАЛЮК.
вранці -2…-4° 
