Хоч профорієнтаційною роботою серед учнів колись ще не займалися на такому рівні, як тепер, професію, ще навчаючись в осіївській школі, вирішив обрати він для себе таку, без якої в селі не обійтися.
Так, як батько працював на тепловозоремонтному заводі у Гайвороні, то вабити б його мала залізниця. Але у них з матір’ю і сестрою Наталею був свій, домашній «завод», от тільки по виробництву продуктів харчування – молока, м’яса. Тобто утримували в обійсті і корову, і поросят, і птицю. Хто мав за всім доглядати, якщо батьки постійно були на роботі. Тож хоч і тричі довелося поступати в інститут, а все ж домігся свого.
А так, як це вже було після служби в армії, організовувати своє життя далі, у чому тепер ні трохи не розкаюється, почав, як кажуть, випереджаючи темпи. Ще будучи студентом, створив сім'ю – його супутницею по життю стала односельчанка Людмила, яка навчалася на зоотехнічному факультеті. А далі діло молоде – не забарилася пора, коли їх студентська сім'я поповнилася первістком сином. Закінчення ВУЗу теж ознаменувалося поповненням – ніби на замовлення народилася ще й донечка.
Того, що з направленням на роботу пощастило, як нікому, не заперечиш, адже отримали його у знамениту на ту пору Тиманівку Тульчинського району. І одразу ж Володимира Олександровича призначили на посаду головного ветеринарного лікаря.
Дане господарство для нього, як і для всієї сім'ї, стало ще однією, не менш важливою школою, бо воно було знаменитим у країні і тут дійсно було чому навчитися. Але авторитет, як відомо, завойовується не днями на роботі, чи оцінками в атестаті, а конкретними справами. Своєрідне «хрещення» у цьому селі, вже як спеціаліста, згадує Володимир Олександрович, допоміг пройти збіг обставин. У даному господарстві у нього було чимало підлеглих, але всі після ветеринарного технікуму, тому не кожний з них міг відважитися навіть на таку буденну, здавалося б, операцію, як кастрація свинок. Тож доводилося самому засукувати рукави і те стало його першою суттєвою перемогою і над собою, і над оточуючими. А вже як через недогляд «подулися» більше сотні корів, і як практично всіх, крім однієї, йому вдалося врятувати, то взагалі почали поважати як спеціаліста. А удача, особливо на початку трудової діяльності, он як додає впевненості, окрилює.
Хоч з підготовкою зооветспеціалістів справа у нас ніколи не стояла, справжніх фахівців серед них на селі на пальцях можна перерахувати. Тож подружжя Глушків запросили, на що сім'я дала згоду, у їхню рідну Осіївку.
А коли Людмилу Тарасівну обрали керівником кошаринецького господарства, то Володимир Олександрович й тут очолив ветеринарну службу.
Зрозуміло, знову довелося переїжджати.
Причому в Кошаринцях довелося починати практично все з нуля. А на додачу ще й з керівником господарства довелося зустрічатися частіше, ніж було до цього, бо він був свій, домашній. Людмила Тарасівна, розповідає він тепер усміхаючись, не робила йому ніколи, як спеціалісту, жодних поблажок.
Згодом повернулися знову у рідну Осіївку, і знову дружина очолила сільгосппідприємство, а він посів посаду головного ветлікаря.
Можливо, саме тому і збереглося тваринництво в Осіївці, та ще й розвивається, коли у більшості господарств занепадає, або зникло взагалі, що вони обоє фахівці у даній галузі і ним займаються. Щоправда, на думку самого Володимира Олександровича, те є заслугою всіх спеціалістів, всього колективу тваринників.
А щодо самої професії, якій він присвятив більше трьох десятиліть свого життя, і вірним якій залишається й досі, то він не приховує, що всі ці роки йому самому постійно доводилося вчитися, удосконалюватися.
Адже професія ветеринарного лікаря, на його думку, навіть складніша, ніж лікаря, що лікує людей. Бо на фермі виробляється продукція, від якої залежить здоров'я і благополуччя всіх, хто її споживатиме. У нього, кажуть, навіть напрацьовані свої підходи, методи, ціла школа ведення тваринництва – перевагу завжди віддавав профілактиці захворювань. Хоч у житті було всякого. Доводилося навіть рятувати худобу, вдаючись до кесаревого розтину.
Здавалося б, набувши такого досвіду, давно міг би організувати, як тепер модно, приватне підприємство і працювати, як тепер кажуть, на себе. Але це, видно, не у його характері, він завжди був і залишається прихильником великотоварних колективних господарств, які дають набагато якіснішу продукцію. А ще для нього було і залишаться головним повсякденне відчуття, що він, як спеціаліст, потрібний людям.
Можна лише здогадуватися, скільки вітань на свою адресу з нагоди ювілею він отримає 21 квітня. Тож приєднаймося до них і ми. З роси і води Вам, шановний Володимире Олександровичу!
Павло КУШПЕЛА
вранці -2…-4° 
