Тим часом тривала війна, а вони пішки дійшли аж до Дніпропетровська, звідки поїздом – до Ворошиловграда, де деякий час трудився помічником комбайнера. А далі знову – шлях на схід, до Сталінграда. Там теж працювали за Волгою в колгоспі, а коли секретар обкому комсомолу приїхала до них і сказала, що у зв’язку з важкою ситуацією на фронті потрібні д о б р о - вольці, то із семи ще досить юних працівників троє відгукнулися. Серед них був і Дмитро Гуменний.
Розповідає, що навчали їх недовго – за два тижні вивчили гвинтівку, автомат, гранати Ф-1, РГД та іншу зброю. Та вже через тиждень, як влився у бойову частину, його вперше важко поранило – осколком гранати зачепило обличчя та око. Лікар госпіталю на запитання «Я тепер що – буду сліпим?» відповів: « Та ні, ти ще повоюєш».
Так і вийшло. І рядовий Гуменний вийшов на свою фронтову дорогу, що пролягла від Сталінграда до Сталіно (нині Донецьк), Ворошиловграда, Запоріжжя, Києва, Житомира, Тернополя, Львова, а далі бойовий шлях прослався на Польщу, Угорщину, Румунію, Чехословаччину… Два рази довелося форсувати Дунай, ще зазнати не одного поранення. У ході війни закінчив курси молодших лейтенантів, тож війну закінчував офіцером і кавалером багатьох нагород, серед яких найголовніша солдатська – «За отвагу» і ще два ордени Слави.
Після війни ще деякий час служив у центральній групі військ в Угорщині, далі – в Києві, а коли повернувся додому, то, незважаючи на труднощі, вирішив закінчити навчання в технікумі. Там і зустрів свою дружину, Марію Дем’янівну, яка теж здобувала фах агронома (правда, згодом вона перекваліфікувалася на педагога).
Трудовий шлях Дмитра Гуменного розпочався на посаді агронома у селі Вербці Крижопільського району, далі були різні місця і посади, аж поки доля не закинула в 1950 році в село Устя на Бершадщину. Тут уже вкоренилися міцно, побудували хату.
Дмитро Олександрович працював головним агрономом у місцевій МТС (машинно-тракторній станції), дружина у школі. Тут народилися їхні діти – донька Валентина і син Олександр. А після реорганізації МТС – робота агрономом у колгоспі, деякий час навіть довелося очолювати господарство. Заочно закінчив Уманський сільськогосподарський інститут.
Життя склалося так, що через кілька років знову сів за студентську парту – два роки навчався у Вищій партійній школі, після закінчення якої йому пропонували роботу в міністерстві, але він відмовився, наголошуючи на тому, що село – то не тільки його стихія, а й доля, і там він принесе більше користі, ніж на асфальті. І щоб його не залишили в Києві, змушений був звертатися аж в Центральний Комітет Компартії України.
Один рік пропрацював Дмитро Гуменний інструктором райкому партії, але тяжіння до землі перемогло, і незабаром очолив партійну організацію джулинського колгоспу, став заступником голови, де й пропрацював найдовше – двадцять три роки, причому ще три роки трудився після виходу на пенсію. Багато років працював разом з відомим організатором сільгоспвиробництва Михайлом Шереметою, саме на цей період припадають роки найвищих досягнень господарства. До бойових нагород ветерана додалися і два ордени Трудового Червоного Прапора та Почесна грамота Президії Верховної Ради УРСР.
Нині він, як і весь цей час, живе в Усті, бере активну участь у житті ветеранської організації, очолює сільський осередок спілки інвалідів. Довгий час опікувався місцевим музеєм, переймається тим, аби перенести його в центр села. Незважаючи на вік, любить працювати біля землі, із задоволенням бере в руки лопату та інші знаряддя, порається в теплиці. І це тяжіння землі непереборне. Радий, що має гарну родину – дружину, дітей, чотирьох внуків та трьох правнуків.
У день ювілею зичимо шанованому в районі ветеранові міцного здоров’я, оптимізму та ще довгих літ життя.
Федір ШЕВЧУК.
с. Устя.
вранці -2…-4° 
