Цей навтомний Гончарук

…З’явився він на світ сімдесят років тому у звичайній селянській родині. Батько Іван Ясонович був звичайним їздовим, а мама Ганна Сергіївна працювала в колгоспній ланці. Після закінчення восьмирічки в рідному Флорино продовжив навчання у Бершадській середній школі № 1.
Та як було вчитися, коли зранку гнав корову на пасовище, а уроки проводилися в другу зміну?
Усвідомлення того, що потрібно мати добрі знання, аби чогось досягти в житті, при - йшлодо нього вже під час армійської служби. Майже чотири роки у ракетних військах – це дуже добра школа мужності, школа життя. Помітивши, що подолянин прагне використати кожну вільну хвилину, аби сісти за книжку, комбат запропонував поїхати у відпустку, взяти потрібні підручники і готуватися до вступу у вищий навчальний заклад.
Анатолій скористався з поради командира. І через деякий час вступив на заочне відділення Московського інституту харчової промисловості.
А трудовий шлях розпочав на підприємстві, що розміщувалося недалеко від його дому – комбінаті хлібопродуктів.
Так вийшло, що через деякий час був обраний секретарем комсомольської організації підприємства. А потім його запросили у райком комсомолу завідувати організаційним відділом.
Обов’язки свої виконував сумлінно, вмів знаходити і спільну мову з молоддю, і підхід до кожного. І незабаром у трудовій книжці з’явився запис: «Обраний першим секретарем райкому комсомолу». Здобув у цей час і другу вищу освіту, закінчивши вищу партійну школу. Працював заворгом райкому партії, далі – директором швейної фабрики, спиртового заводу, другим секретарем райкому партії. Досить вагомим в його біографії був період, коли працював головою райвиконкому – доводилося розв’я зувати різноманітні проблеми життя району. Це було непросто. Та все ж і в місті, і в селах росли новобудови, розширювалася соціальна сфера, поступово на краще змінювалося обличчя району.
Так у постійних турботах минали місяці, роки. Не зчувся Анатолій Іванович, як уже й пенсійний вік став наближатися. Та спокою невтомний Гончарук не шукав.
Знову пішов працювати на спиртовий завод, цього разу вже начальником планового відділу. Лише у шістдесят п’ять років вийшов на пенсію.
Та говорити, що Анатолій Іванович – пенсіонер, якось не з руки, коли зустрічаєш цього енергійного чоловіка. Бо здається, що він перебуває у русі постійно. Нині допомагає у бізнесі синові Олександру, який займається виробництвом меблів.
А крім цього, постійно вирощує в теплицях помідори та інші овочі, ні, не на продаж, а для потреб великої родини.
Разом з дружиною Галиною Олександрівною, яка багато років працювала у державній хлібній інспекції, виховали двох дітей, дочка Тетяна – медик, нині працює у госпіталі Військово-Повітряних Сил у Вінниці. Мають старші Гончаруки двох онуків і одного правнука.
Анатолій Іванович, як голова сім’ї, взяв на себе такі обов’язки, виконання яких не доручає нікому. Скажімо, вже багато років сам постійно ходить на базар, знає, що і за яку ціну купити. Вміє вибрати кращі і дешевші продукти.
Щонеділі він стає повноправним господарем на кухні, готуючи страви для всієї родини. Причому, вкладає в них не тільки кулінарну майстерність, а й часточку душі.
Якось так непомітно підкрався до нього ювілей, у який не хочеться вірити. Але цієї дати не уникнути навіть такому невтомному чоловікові, як Гончарук. Тож уся спільнота району, рідні, друзі, колеги, односельчани щиро вітають Анатолія Івановича, зичать усіляких гараздів на довгі роки. При цьому просимо пам’ятати: ювілей – це не вже, а ще тільки сімдесят.
А це означає, що попереду в цієї чудової людини ще стільки прекрасного. І хай воно приносить радість і нашому ювілярові, і його рідним. З роси і води Вам, Анатолію Івановичу!
Федір ШЕВЧУК.