Слово про батька

Як і всі його ровесники, навчався в сільській школі і відрізнявся неабиякими здібностями до точних наук. А закінчивши школу, вступив до військового училища в Севастополі, яке закінчив з відзнакою.
В 1941 році ще зовсім юних його випускників відіслали відбити ворога на підступах до Києва. Мій батько був командиром зенітно-артилерійської батареї. У нерівному бою його поранило в обидві ноги, батарея була розбита.
В живих залишилося мало.
Але батькові пощастило. Поранений, втративши багато крові, він пролежав до ночі. А вночі його, знесиленого, підібрали місцеві жителі. Добрі люди переодягли в цивільне, розрізали хромовий чобіт, який був повний крові, забинтували рани. Аж тут на поріг їхнього будинку з’явилися гітлерівці, які вже шукали радянського офіцера. Господарі дому відповіли їм, що це їхній син, який повернувся з фронту пораненим. В сім’ї було дві донечки. Меншій з них, якій було всього 12 років, фашист приклав до скроні пістолет, щоб вона сказала правду. Але дівчинка не видала. Через два тижні бідолашна дитина померла від перенесеного шоку. І звали її Наташею. В пам’ять про неї батько дав мені її ім’я.
Залишився він в цій сім’ї недовго. Україна вже була окупована німцями. Як тільки рани затягнулися, він вирушає додому, пробираючись лісами, під’їжджає товарними поїздами. Чутки про те, що старший син Фіцака Пилипа Михайловича і Параски Данилівни повернувся, швидко долетіли до місцевих поліцаїв. Почали агітувати його до себе, але батько не заплямував своєї честі і совісті, не пішов воювати проти свого народу.
Ненависний окупаційний режим викликав масовий опір з боку патріотів. Невдовзі він зв’язується з партизанами, з якими боровся проти гітлерівців.
В1944 році батько повертається в діючу армію і перебуває на військовій службі в Румунії в званні лейтенанта, командиром батареї 16-го зенітного артилерійського полку. По закінченню війни полк переводять в Запоріжжя, а батька направляють на навчання в Москву у військову академію. Але тут фортуна відвернулася від нього, тому що він не міг документально підтвердити своє перебування в партизанському загоні. Куди не писав, куди не звертався , загубилися в архівах його документи.
Пройшли роки, і лише в середині 60-х їх випадково знайшли працівники архіву Південно-Західної залізниці.
Але батько в той час уже працював на залізничній станції у Гайвороні. Мрія, яку він плекав, виношував роками і навіть заплатив своєю кров’ю, не здійснилася. Він витримав і це, але рубці на серці залишилися.
Пізніше батька перевели до Бершаді, де він прожив і пропрацював 34 роки. Працюючи тут на залізниці, батько очолював партійну організацію, потім був головою профспілкового комітету.
Його поважали за принциповість, інтелект, справедливість, вміння вистояти в найскладніших ситуаціях.
Бог йому відміряв лише 68 років життя. Він пішов у вічність, бо стомлене серце випрацювало свій ресурс.
Батька немає з нами, але залишилися добрі справи.
Я пишаюся своїм батьком, який був людиною безсумнівної честі і сумління. За його заповітом він був похований у парадній військовій формі, будучи по життю борцем.
Нині в Бершаді проживає і працює його єдиний внук Умніхін Олексій Михайлович, якому теж не соромно за свого дідуся.
Наталія ФІЦАК (УМНІХІНА).