Дороги життя підполковника Крамара

Не легше доводилося і після війни, та все одно жадібно тягнувся до знань. Із шкільного життя врізався йому в пам'ять епізод березня 1953 року, коли практично всі – і дорослі, і діти – плакали. Лише він не міг себе примусити пустити сльозу.
Тоді вчителька досить боляче почала бити його лінійкою по руках, мовляв, чому не плачеш за вождем. І Володя заплакав – ні, не за Сталіним, а від того болю – і фізичного, і психологічного, якого йому несправедливо завдала педагог.
Після закінчення семирічки в рідному селі три роки поспіль ходив у сусідню П’ятківську середню школу за сім кілометрів.
Хоч нелегко доводилося, та жодних скарг на труднощі не було в нього ні тоді, ні зараз не нарікає на ті нелегкі шкільні будні. Навпаки, труднощі загартовували, сформували стійкість характеру. Це знадобилося йому на подальших життєвих дорогах.
Коли прийшов час іти в армію, із великим задоволенням став солдатом. Тоді військова служба була престижною. Вже через рік він мав звання молодшого сержанта, а коли з’явилася можливість, зробив спробу вступити до Ризького льотного училища винищувальної авіації. Але… Медична комісія не дозволила йому поєднати свою подальшу долю з літаками.
Та Крамар вже не уявляв себе поза армією. І після року служби вступив до Одеського військово-технічного училища протиповітряної оборони. А через кілька років у званні лейтенанта його направили у Забайкальський військовий округ. У тих, віддалених від рідної України краях, прослужив чимало років. Багато довелося пережити, пройти немало доріг, зазнати й контузії під час військових навчань під Читою.
Два рази разом з колегами побував у В’єтнамі. Ті поїздки були далеко не туристичними.
Останні вісімнадцять років служби Володимир Максимович провів на посадах військового комісара у містах Забайкалля та Сибіру. Дуже добре знав свою справу, сумлінно ставився до обов’язків.
І як зараз зізнається, хоч доводилося використовувати в роботі російську мову, не забував рідної, думав нею, завжди шукав земляків, з якими б можна було насолодитися спілкуванням українською.
Тоді, в часи СРСР, у тих далеких краях українців можна було зустріти досить часто.
У віці п’ятдесят років і у званні підполковника В.М. Крамар звільнився у запас.
Наш земляк не роздумував, куди їхати і де, як кажуть, осісти. Ну, звичайнож, у рідні місця! Доля закинула його в Бершадь, де став спочатку начальником штабу цивільної оборони району, а згодом очолив районну ветеранську організацію. Вже десять років він переймається цими турботами. А їх вистачає, адже в районі проживає 24 тисячі ветеранів, і кожна людина потребує уваги, піклування. Багатьом потрібна матеріальна допомога, а можливості організації не дають змоги її надати. Нащастя, організації ветеранів працюють у тісному зв’язку з органами місцевого самоврядування, різними установами та організаціями, підприємцями.
Можна тільки уявити, скільки роботи доводиться виконувати тим, хто очолює і районну, і первинні ветеранські організації. Володимир Максимович, розповідаючи про діяльність організацій на місцях, відзначив, що найактивнішими є осередки у Війтівці, де головою Іван Ісакович Каратнюк, Усті (Микола Федорович Резніченко), П’ятківці (Мойсей Павлович Похила), Бершаді (Аркадій Петрович Вайнер) та інші. Ветеранські організації є в кожному селі району, на деяких підприємствах та установах.
Розповідь про Володимира Максимовича була б неповною, якби не згадати про його чудову родину. Освітяни району добре знають його дружину Ніну Юхимівну, колишню вчительку математики, яка пройшла з чоловіком всі ті дороги, які судилися йому. Доля подарувала їм двох дітей – сина Сергія та дочку Тетяну. До речі, Тетяна раніше після закінчення вузу працювала перекладачем, а зараз з чоловіком Девідом живе на його батьківщині – в Англії. Виховують двох дітей – Марка та Майю.
Володимир Максимович у ці дні подумки повернеться у свої попередні роки, згадає все прожите і пережите. А попереду у підполковника Крамара ще чимало доріг, які бажаємо йому пройти у благополуччі і здоров’ї. З роси і води Вам!