Покликаний дорогою

… Володимир не міг не стати автомобілістом. Адже батько, Тимофій Матвійович, все життя працював водієм, згодом автомеханіком, начальником постачання автопідприємства. Тож приклад тата зіграв визначальну роль у виборі професії. Не шукав Володимир легких доріг у житті – після закінчення восьмирічки у рідному селі Буди, що в Тростянецькому районі, вступив до Ладижинського технікуму механізації сільського господарства, працював механіком у Стратіївці Чечельницького району, служив в армії, згодом закінчив стаціонарно Київський автодорожний інститут. Далі – робота в Тростянецькому міжколгоспдорбуді, згодом – очолив там пасажирську автоколону.
Та справою всього життя і місцем, визначеним йому долею, стало Бершадське пасажирське автопідприємство, яке очолив ще в 1981 році.
Нелегко було на початку, адже до складу підприємства входило три автоколони (крім Бершаді, ще Чечельник і Тростянець), більше, ніж півтисячі працівників, а рухомий склад – понад 170 автобусів різних марок.
Нелегко було, але цікаво.
Варто тільки сказати, що колектив щороку одержував до півтора десятків автобусів.
Саме при Яновському в нашому регіоні вперше з’явилися комфортабельні «Ікаруси», не кажучи про новенькі ЛАЗи та ПАЗи. Щороку працювали з прибутками. Пізніше автоколони сусідніх районів відокремились, тож з’явилася можливість більше зосередитись на розширенні бази АТП в Бершаді.
Автобусним сполученням були охоплені майже всі села району, крім селищ Партизанського та Кавкулів, але і туди вже планували прокласти маршрути. З Бершаді без пересадок можна було доїхати, крім Києва та Вінниці, до Черкас, Кишинева, Рибниці, Херсона, Каховки… Підприємство працювало ритмічно і стабільно, постійно виходило переможцем змагання, виборювало перші місця в області та Україні, відзначалося перехідними прапорами, дипломами, преміями. А керівникові присвоєне звання «Заслужений працівник транспорту України».
Довелося і підприємству, і його очільникові пережити й нелегкі часи нестабільності.
Та й нинішній період не назвеш дуже хорошим, та все ж робота більш-менш стабілізувалася, прийшов інвестор, завдяки якому закуплено сучасні машини, які споживають менше пального. Оптимізували й пасажирські перевезення, зосередивши їх на трьох напрямках – Київ, Вінниця і приміське сполучення.
Звичайно, враховують і нинішні реалії, найбільше проблем додають нестабільність цін, недостатнє фінансування пільгового проїзду тощо. Зараз підприємству доводиться виплачувати кредити. Та все ж пасажири відчули, що рівень обслуговування останнім часом значно підвищився.
І не завжди знають, скільки зусиль докладають для цього автотранспортники на чолі з В. Т. Яновським. А він з гордістю називає прізвища тих працівників, які своєю працею створювали славу колективові і зараз є взірцем для інших, їх люблять і шанують пасажири. Ніби про членів своєї родини, розповідає він про шанованого ветерана, який лише недавно пішов на заслужений відпочинок, Анатолія Траченка, про трохи молодших, але надзвичайно досвідчених і відповідальних Бориса Лавутіна, Анатолія Семка, Володимира Заморського, Петра Кравця, Івана Маковія, Володимира Шаповала, Анатолія Чорнокульського… Теплим словом згадав у розмові про Володимира Іванова… Мені хотілося, аби він більше розказував про себе, родину, а не про виробничі справи, та він усе ж говорив здебільшого про колектив, працівників АТП 10527. Це й зрозуміло: більшість часу він віддає саме роботі. Уявіть собі – цей чоловік 20 (двадцять!) років не був у відпустці.
А більшість його робочих днів розпочинаються з четвертої години ранку (вихід на лінію першого автобуса) і закінчуються далеко за північ. У Володимира Тимофійовича надзвичайно розвинене почуття відповідальності – і за себе, і за інших. Вільного часу практично нема.
Звичайно, це не означає, що він не приділяє уваги сім’ї, друзям (їх небагато, але вони надійні і перевірені часом), громадській роботі. Четвертий раз обраний депутатом районної ради, кілька скликань очолював постійну комісію по промисловості, транспорту.
Щасливий тим, що має гарну родину. Дружина, Раїса Іванівна, працювала в сфері торгівлі, зараз на пенсії. Син Олег – начальник податкової міліції в Могилів-Подільському регіоні. Дочка Леся очолює відділ у нашій районній податковій інспекції. До речі, і син, і дочка теж водять автомобілі. Найбільша радість – внучка Дана, яка щойно перейшла у третій клас.
Не буду приховувати, що давно хотів зустрітися з Володимиром Тимофійовичем саме для детальної розмови, як кажуть, про час і про себе.
І все якось не виходило через його постійну зайнятість. Та цього разу я наполіг, і він уже не знайшов аргументів відмовитися від спілкування.
Адже через кілька днів – 21 липня – нашому невтомному землякові виповниться шістдесят років. І що не кажи, а це знаковий рубіж у житті: вже треба трохи оглянутися назад, підсумувати та оцінити зроблене. І певною мірою Володимир Тимофійович це зробив у нашій розмові. Розповідаючи про свою роботу, він не приховував складнощів, проблем, говорив про ризики, з якими доводиться зустрічатися постійно. Завжди прагнув увійти в становище пасажирів, знаходити компроміси в конфліктних ситуаціях. Найголовніший підсумок можна висловити коротко – жив для людей. І, безумовно, житиме ще й працюватиме. Бо така вже вдача у нього. Тож привітаймо Володимира Тимофійовича і побажаймо йому ще багато кілометрів життєвої дороги без аварій та інших неприємностей.
Федір ШЕВЧУК.
м. Бершадь