Людина, яка випередила час

– Анатолію Павловичу, ми знаємо вас як відомого голову колгоспу на Вінниччині – за короткий час ви перетворили бирлівське господарство в одне з кращих, хоч застали тут 800 тисяч карбованців боргу, а залишили з 2,5 мільйонами на рахунку… Лише на свинокомплексі, який, до речі, ви завершили тоді будувати, було (страшно подумати!) майже 14 тисяч тварин… Велося житлове і виробниче будівництво.
– Так. І відверто кажучи, не хотілося залишати це село, де вже стільки зробив. Думав, що й далі працюватиму тут.
Але тоді, у 80 роках, рівень дисципліни був таким, що не можна було не виконати рекомендацій зверху. Тож очолив колгосп у Баланівці і відразу взявся за справу. Тим більше, що деякий досвід роботи спільно з Героєм Соціалістичної Праці Іваном Омеляновичем Дяченком у мене вже був – раніше протягом чотирьох років я працював тут його заступником. І чимало навчився в нього, знав людей.
Тож у своїй діяльності спирався на досвід своїх попередників – Данила Максимовича Корнелюка та Івана Омеляновича Дяченка. Звичайно ж, враховував і вимоги нового часу.
– Ми, журналісти, пам’ятаємо, що не раз писали про трудові здобутки працівників баланівського господарства. Та особливе захоплення у багатьох викликала діяльність у сфері так званих підсобних промислів… – Весь секрет у тому, що ми не вважали ці промисли підсобними, а розглядали їх нарівні з основним виробництвом. Адже сировину, вирощену на своїх полях, ми переробляли власними силами.
І тому мали органічне поєднання високої якості, доступної ціни, свіжості та інших факторів. Загалом ми виробляли сто видів продукції, зокрема, різні види круп, олію, різні спеції, зокрема хрін, гірчицю, навіть картопляні чіпси.
Мали, до речі, і свій невеликий спиртозаводик, де згідно з ліцензією протягом визначеного періоду виробляли паленку та слив’янку. А ще ж були пекарня (перша в районі серед господарств), кондитерський цех, де навіть торти можна було придбати. Мали діючі установки по виробництву згущеного молока, масла, сиру… Ми не обмежилися лише переробкою власної продукції, а постійно розширювали виробництво, навіть займалися незвичними для села справами – організували швейний цех на 100 машинок, шили одяг… Відкрили в селі кав’ярню. А ще ж виготовляли кришки для банок, поліетиленову плівку, інші товари народного споживання. Багато нам дала гарна співпраця з чехами в галузі рослинництва по застосуванню інтенсивних технологій і підвищенню врожайності сільськогосподарських культур. Ефективним було співробітництво з науковцями.
Все це давало можливість розв’язати нам одразу кілька завдань. По-перше, зайнятість людей. Працювало тоді в нашій агрофірмі «Колос» 1240 людей. Ще й дефіцит робочої сили відчувався. По-друге, постійно зміцнювалася економіка господарства, що давало змогу постійно працювати на розвиток. Рентабельність виробництва складала не менше 50 відсотків. Потретє, ми мали можливість реально підтримувати соціальний розвиток села, постійно турбуватися про школу, дитсадок, лікарню, вести житлове будівництво.
Закупили для будинку культури більше десяти комплектів сценічного одягу, придбали потрібну апаратуру.
Життя вирувало. Ще мали ми два дельтаплани, кінно-спортивну школу. Прокладали вулиці з твердим покриттям.
Першими в районі закупили для школи комп’ютерний клас. За рахунок господарства в різні роки в навчальних закладах вчилося багато студентів. І це, зважте, у нелегкі дев’яності роки, коли в країні панував бартер. І ми все робили, щоб пом’якшити вплив тогочасної кризи (хоч таке слово тоді майже не вживалося).
Звичайно, найпершу увагу приділяли основному виробництву. На 5000 гектарах ми висівали більше половини зернових, 900 гектарів кукурудзи, 950 гектарів цукрового буряка (наскільки мені відомо, у цьому році не посіяно жодного). Утримували 4000 голів ВРХ, зокрема 1450 корів. А ще ж мали 4000 свиней, 3000 овець… І все це працювало, приносило прибуток.
– Очевидно, ваші успіхи стали комусь кісткою в горлі… – Так. Тоді, у 1998 році, знайшлися люди, які безпідставно звинуватили мене в багатьох неіснуючих гріхах.
Тому я за якихось півроку до виходу на пенсію змушений був перейти на іншу роботу. А ті, хто заварив ту кашу, через кілька років, розвалили все те, що створювалося працею багатьох людей. Найприкріше, що це руйнування відобразилось на людях. І це стало найбільшим моїм болем. Як би знадобився наш попередній досвід у сучасних умовах!
– Анатолію Павловичу, ми планували до вашого 70річчя підготувати більш оптимістичний матеріал. Однак не можемо обійти реалій життя. Ми знаємо вас як людину діяльну, активну, небайдужу. Розкажіть трішечки про себе і свою сім’ю. Чим займаєтесь на пенсії?
– Разом з дружиною, колишньою вчителькою Катериною Олексіївною, виховали двох дітей – сина та дочку. Зараз маємо п’ятьох онуків. Живемо в Бершаді (до речі, я народився в цьому місті).
Маємо невеликий город, на якому вирощуємо різні овочі гарних сортів. А ще ж є фруктові дерева. Дуже раді, коли нас майже щоденно навідують онуки. Не залишаюсь байдужим до всього, що діється в світі.
Вчора Анатолію Павловичу Царюку виповнилося сімдесят. Ми щиро вітаємо його з цим гарним ювілеєм і зичимо всього найкращого в житті ще на багато років.
Вів розмову Федір ШЕВЧУК.