«УКРАЇНУ НІКОЛИ НЕ ЗАБУВАЮ…»

Там один за одним від голоду і холоду загинула вся Сашина родина – батько, мати,18-річна сестра і 16річний брат… Залишилося із сім’ї тільки двоє – сама Олександра та її молодша сестра Катерина, якій на той час було лише дванадцять років.
Врятував їх від неминучої смерті місцевий парубок Дмитро, уродженець сусіднього села Лугової. Йому припала до душі бессарабська красуня, і він знайшов можливість визволити її та сестру з неволі. Згодом одружився з Олександрою.
Сімейне життя виявилося щасливим. У 1944 році народився син Всеволод. Разом з ними жила і сестра Катерина. Чоловік ставився до неї, як до рідної дитини.
Олександра пішла працювати в колгосп, разом з іншими жінками сапала буряки, виконувала всю важку сільську роботу. Їхній побут нічим не відрізнявся від укладу місцевого населення.
Власне, вони й самі були типовими представниками подільського селянства. Ніхто не акцентував уваги на національності спочатку тітки, а трохи пізніше баби Шури. Та й вона не особливо задумувалася над цим, ходила в звичайному сільському одязі.
Здавалося б, життя налагоджується, входить у нормальний ритм, та Олександру чекав страшний удар – через п’ятнадцять років після одруження раптово помер чоловік, з яким вона зазнала найбільшого щастя. І хоч важко доводилося у післявоєнні роки, усе ж у родині панували мир, злагода і любов.
Тож більше не виходила заміж. Сама зростила сина, віддала заміж сестру. Син закінчив школу, працював шофером у колгоспі.
Було дуже важко, але не цуралася ніякої роботи.
Старші жителі Лугової ще й досі пам’ятають Шуру, яка із сапою за плечима поспішала на колгоспне поле… І ніхто не міг уявити, що в її долі згодом відбудуться нові зміни.
… Вже у 79-річному віці вона наважилась на відчайдушний крок – вирішила поїхати на землю своїх предків в Ізраїль. Тим більше, що проживала сама – син на той час перебував у Кишиневі. І в 1996 році Олександра Ратушняк прибула у цю країну.
Зустріли її добре. Одразу ж виділили однокімнатну квартиру, грошову допомогу по старості. Згодом до матері приїхав син з онуками. Та прожив там недовго – через два роки помер. Один внук повернувся до Молдови, інший залишився в Ізраїлі.
У листі до автора цього матеріалу Олександра Зіновіївна пише: «Живу я у місті Рішон Леціоні. Тут є громада вихідців з України, котрі колись перебували в гетто. Нам організовують відпочинок, екскурсії. Була я в Єрусалимі, Ейлаті, на Мертвому морі.
Відпочивала в Нагарії, в готелі, побудованому німцями для колишніх в’язнів гетто».
До речі, разом з іншими вихідцями з України вона часто відвідує православну церкву, де моляться за здоров’я своїх рідних, за таку далеку географічну і близьку серцям батьківщину. В одному з листів до сільського голови Валентина Траченка вона написала: «Я зв’язку з Україною не втрачаю, дзвоню і листуюсь зі своїми подругами з Лугової. Адже всі мої найкращі роки пройшли в цьому селі.
Дуже хотілося б ще разок побачити рідні місця. Але роки не дозволяють летіти.
Всіх я пам’ятаю, нікого не забуваю. Пам’ятаю, що Ваш брат Коля був кращим другом мого Сєви».
Коли, дізнавшись про незвичну долю цієї жінки, я написав їй листа, то не сподівався, що відповідь з Ізраїлю надійде так швидко. Причому писана гарною українською мовою, яка є рідною для нашої 92-річної землячки: «Отримала Вашого листа, за якого дуже вдячна, дякую за увагу до мене, за чуйність до всього, що я пережила.
Ви своїм листом ще раз нагадали мені країну, в якій я прожила 55 років, про Україну, яку я ніколи не забуваю…» В конверті, крім листа, вітальної листівки, була ще й оця фотографія. Ось така вона, тітка Шура, колишня колгоспниця, а нині жителька країни Ізраїль. І хоч Бог дарував їй довгого віку, та натомість послав чимало випробувань. Але жінку тримає на світі любов до життя, до людей і до своєї України, про яку вона не забуває ніколи.
Федір ШЕВЧУК.