Декому вже восьмий десяток, є такі, що і дев'ятий. А от їй вже дев'яносто сім і вона найстарша в селі. Рідних нема, але згадати є про що.
Бо не пестила доля. Від отих згадок ще більше суму додалося, якого і без того була повна хата.
А оте минуле саме лізе в голову. Так, як і старість. Але її не виженеш.
Пам’ятає ще поміщиків, як встановлювалася нова влада. Життя тоді було теж для селянина не легке, бо їсти хотіли всі, при всіх режимах. Важко працювали вручну. Від тієї праці рано відійшли за межу вічності батьки.
Наприкінці двадцятих років і вона створила сім'ю. Народився син, якого назвали Іваном. Та розпалася вона, залишилася бідувати одна з дитиною, а тут додалося ще й всенародне горе – колективізація, репресії, війна, окупація, голодомори. Але як не було важко, жодного року не була без роботи. Як і всі, копала поле лопатою, носила снопи на плечах до молотарки, а скільки виростила буряків...
Зростав син, ото і була вся її радість. У 1952-му привів мамі невістку. Поважала, як рідну донечку, а та взамін її, як рідну маму. Народилася вже і онука.
По сусідству дід залишився вдівцем, ще здоровенький, не бідний. Покликав, то й пішла до нього.
Син побудував нову хату. У колгоспі почали краще платити. Тож молоді обоє, здоровенькі, чого ще треба. Раділа бабуся, але недовго. Бо доля змінила до них своє ставлення. Як боляче було дивитися на внучку, яка захворіла на невиліковну хворобу. Невдовзі трагічно загинув і син Іван. Потім помер і дід Степан. Тож залишилася з невісткою, останньою своєю надією. Потім померла і невістка, остання її підтримка.
Горе. Як тільки його пережити. Але треба, бо куди дінешся. Надіялася тільки на Бога, що дасть, те і буде. Але світ не без добрих людей. Є в неї племінниця, але і її вже вісімдесят, і вона теж потребує допомоги. Але на вдачу така, що частенько не тільки заходить, а навіть у дечому допомагає.
Виглядає бабуся у вікно, чи не йде, бува, ще й Віта. Це сестрина правнучка Вікторія Василівна Куцак. У неї відповідальна робота – вона завідуюча поштовим відділенням. На неї чекає багато людей – кожного треба вислухати, допомогти. А скільки ще їй потрібно "відміряти" кроків, поки рознесе пошту, а скільки чекає домашньої роботи? Адже і чоловік є, і діти.
Та ще й чоловік часто на заробітках, тож все – на жіночі руки – треба ж якось жити.
Ось які вони, наші жіночки.
Терплячі, трудолюбиві. Тільки чи сповна і чи завжди ми цінуємо їх працю? Шануймо їх, і тоді життя буде набагато кращим.
Василь ДЕРКАЧ.
с.
Кидрасівка.
вранці -2…-4° 
