Навряд чи тоді, на початку 2000-го, у віці 24 років, Сергій уявляв собі, що це буде крок, який разюче змінить усе його життя. Він просто їхав, щоб заробити більші гроші, ніж мав на батьківщині. А роботи не боявся ніякої, адже народився в селі, змалку привчений до праці. Від природи кмітливий, беручкий до справи, комунікабельний і щирий. З ним легко і приємно спілкуватись – це я відчув, розмовляючи із земляком під час недавньої зустрічі, коли він приїздив у відпустку.
Як же ведеться йому на чужині?
…Перші два тижні в Португалії працював на будівництві, а потім два місяці водієм на фірмі, що першою в Європі відкрила мережу магазинів по продажу товарів по 1,5 євро. А коли господар фірми побачив, що Сергій працює на совість, допоміг йому влаштуватися на більш оплачувану роботу – водієм на вантажний автомобіль з причепом у фірму по перевезенню продуктів. Так він об’їздив багато країн Європи – побував у Франції, Іспанії, Німеччині, Австрії, Швейцарії, Бельгії… Зараз наш земляк трудиться водієм, але на іншій фірмі, возить вантажі до Англії (до речі, досить цікаво розповідає про те, як переправляють автомобілі на поїздах під Ла-Маншем).
Облаштувався Сергій у невеликому містечку Соуре, у самому центрі Португалії, за 150 км від Лісабона і за стільки ж від Порто. У тому ж 2000-му до нього приїхала дружина Лариса. І їй, як і Сергієві, довелося забути про свою вищу освіту. До травня нинішнього року вона працювала продавцем у кафе. Зараз навчається на дев’ятимісячних курсах державної португальської мови. Це потрібно для того, щоб легалізувати український диплом про вищу освіту і працювати за спеціальністю. До речі, у Португалії не можна відкрити і своєї фірми, якщо не пройшов цих мовних курсів. А взагалі, каже Сергій, мову можна вивчити і без курсів. Якщо людині менше 40 років, то це можна зробити приблизно за три місяці, та знову-таки, якщо хочеш домогтися чогось більшого, ніж маєш, обов’язково треба закінчити курси. Знання мови – дуже важливий фактор більш-менш успішного перебування наших заробітчан у цій країні. Адже це не тільки засіб спілкування, а й вияв поваги до того народу, серед якого живеш.
Сергій розповів, що португальці привітні і гостинні люди, особливо коли бачать, що емігранти приїхали до них із хорошими намірами і добре працюють. Є серед українців і такі, що, не маючи сили волі, зловживають спиртним. А спитися там досить легко, адже, скажімо,
5-літрова ємкість вина коштує 3 євро, це дуже дешево за європейськими мірками. Взагалі ціни на продукти набагато нижчі, ніж в Україні. Кілограм м’яса у перерахунку на наші гроші коштує 13 гривень, дешевші й інші товари.
Сам Сергій заробляє досить непогано. Якщо середня зарплатня португальця складає 850-1000 євро, то кваліфікований водій, яким і є випускник аграрного українського ВНЗ Сергій Траченко, може заробити до 2000 євро. Сім’я вже міцно вкоренилася в Португалії. Недавно придбали в кредит власну квартиру, мають автомобіль “Фольксваген-пассат”. Живуть на рівні середньої португальської сім’ї. Донька Владислава цього року на відмінно закінчила перший клас португальської школи, вільно розмовляє португальською мовою. А батьки, щоб не забувала рідної української, привозять з дому підручники і книги. Радіють, що відкриваються і недільні українські школи, а також православні церкви, де наші люди не тільки можуть молитися, а й здійснювати релігійні обряди.
В містечку Соуре живе до сорока українських сімей. Більшість намагається зберігати в собі українськість. Читають українську періодику і книги, дивляться і слухають передачі різних українських каналів (через супутник) і радіо. Хто бажає, може навіть купувати українські товари, зокрема хліб.
По-різному складаються долі заробітчан. Багато лікарів у кращому разі працюють на посадах медсестер, а більшість – на підприємствах, будівництві, у сфері обслуговування. До речі, на відміну від України, професії лікаря і вчителя в Португалії найбільш престижні і високооплачувані.
Як складеться життя сім’ї Траченків далі? Сергій сказав, що їх дуже тягне на батьківщину. І мають намір років через п’ятнадцять повернутися. Головне – дати нормальну європейську освіту доньці. А далі – вибір за нею. Але чи захоче Владислава, коли виросте і одержить диплом, залишати комфорт, затишок і їхати в далеку і не завжди привітну Україну? І чи не зміняться наміри батьків за півтора десятиліття? А може, до того часу і в нас зміниться життя на краще? І кваліфіковані фахівці, такі як Сергій та Лариса, не шукатимуть щастя на чужині. До речі, багато наших працівників за кордоном сподіваються, що Верховна Рада прийме закон про подвійне громадянство.
Чим відрізняється життя сім’ї Траченків від життя інших наших громадян за кордоном? Тим, що у неї нині нормальне сучасне, і вони впевнені у своєму майбутньому. Але це залежить не тільки від сприятливих обставин, але й від них самих.
Федір ШЕВЧУК.
вранці -2…-4° 
