Кажуть, характерною його рисою є те, що впродовж життя у всіх ситуаціях мав власну думку і відстоював її до кінця. А це якраз і не всім подобалося. У 1976 році очолив міжрайонне управління газового господарства. Саме тут на повну силу розкрився його талант справжнього господаря. І як економіста за освітою, і організатора, і вихователя.
– Коли починав, управління вже було організоване, – розповідає Аркадій Петрович. – До нас приєднали газівників Чечельницького, Крижопільського, Піщанського районів. Територія була від межі з Черкащиною, до Молдавії. Причому, у багатьох селах газобалонні установки в домашньому секторі ще тільки починали освоювати. Тож відповідальність була великою. У розпорядженні ж лише дві машини-розвалюхи і шістнадцять працюючих.
Враховуючи підвищену небезпеку, найперше взявся за наведення дисципліни на місцях. Ой, як часто зараз не вистачає таких, як він, організаторів, – згадують ті, кому довелося з ним працювати.
Започатковував і здійснював масштабне будівництво по цехах. Щоб ніхто не нарікав, починав робити це з віддалених районів і аж опісля у
Бершаді. Для цього налагоджував зв'язки з першими особами цих районів, щоб допомагали. І це йому вдавалося.
В кожному районі при ньому були побудовані і контори, і гаражі, місця відпочинку для працюючих, і навіть лазні. Тільки територія управління в
Бершаді розширювалася декілька раз.
На роботу Аркадій Петрович, як і з роботи, завжди йшов пішки. Проте приходив раніше всіх і затримувався найдовше. Завжди готувався, про що потрібно вести мову на п'ятихвилинках, умів чітко визначити завдання на найближчі дні і на перспективу.
Про успішну роботу колективу протягом усіх 16 років при ньому, засвідчують півтори сотні грамот і відзнак.
Коли у 1992 році йшов на пенсію, господарство передавав зразковим. У ньому нараховувалося до 60 нових автомобілів, більше двохсот працюючих. Інколи про нього говорили, що міг розмовляти з підлеглими на підвищених тонах, насправді ж намагався бути справедливим, не злопам'ятним. Підвищені ж вимоги легко пояснюються тим, що потрібно було відчувати, підтримувати відповідний ритм життя.
Хоч освіту здобував як і всі, справжньою школою випробувань, які ні з чим не порівняти, замолоду стало для нього життя. У війну були розстріляні його батьки, три сестри і брат. Розповідають, що вели на розстріл і його, але доля змилостивилася – вдалося втекти. – Траплялося, – розповідає, – по декілька днів не мав нічого у роті, проте залишився живим. Двічі був поранений. Підлітком у 1944 році пішов в армію. Усе це потрібно було пережити.
Будучи вже пенсіонером, пішов заступником голови у війтівський колгосп. Дехто дивувався. Звідкіля було знати, що цей у минулому хлопчина із Хмельниччини на власних мозолях пізнавав у свій час, якою є робота у сільському господарстві. А щось організувати, правильно зорієнтуватися найшвидше можна лише тоді, коли сам пройшов крізь усі труднощі життя.
У його віці, тим більше після прожитого і пережитого, можна було б вже і відпочити, і за те ніхто б не дорікнув. Тим більше, що його і дружину підводить здоров'я, доводиться з цим рахуватися. Він же визнає отой перепочинок тільки у русі, у спілкуванні з ветеранами, підростаючим поколінням. Його будні, як і все життя, завантажені вирішенням проблем. Комусь із ветеранів треба допомогти виписати дров, придбати ліки, передплатити газету та інше. Адже кожний із них на то заслуговує, – доводить він мало не щодня, переступаючи пороги владних кабінетів.
– А іншим я ніколи не був і не буду, – зізнається Аркадій Петрович, хоч і визнає, що така його позиція відчутно відбивається на власному здоров'ї.
Завтра його, поважного і шанованого ювіляра, вітатимуть рідні, друзі і знайомі. Тож і ми приєднуємося до отих вітань з найкращими побажаннями.
Павло КУШПЕЛА.
вранці -2…-4° 
