Мамине обличчя – у траурній рамці. Її очі – задумливоглибокі, мудро-прощальні, здається, дивляться звідусіль.
Синя тернова хустка з яскравими квітами – зовсім недоречна для скорботної миті.
Але ж фото – з того, колишнього життя, де були скороспілі радості і скороминущі смутки.
Хочу уявити маму святковою: у вранішньому промінні, серед вишневого цвіту і – не можу. Бо з далекого дитинства приходить вона буденнозаклопотаною й зажуреною.
Адже день при дні була в роботі – від роси до роси. А як випадала коли передишка, схилялася над п’яльцями.
Скільки її рукотворного, барвисто-рушникового дива розійшлося між людьми! Виймаю із шафи те, що збереглося, розвішую, розстеляю по кімнаті – наче на виставці.
Хрестик до хрестика – чорним… Про що думалосямріялося мамі над вишитими квітами? За чим сумували її руки у німій нерухомості? Не знаю, не відаю і вже ніколи не дізнаюся… Вимучена тяжкою багаторічною недугою, мама покинула цей світ. О всемилостивий Господи, не погордуй грішними моліннями моїми, осели стражденну мамину душу у пресвітлому Твоєму храмі, де нема ні хвороб, ні печалі, ні зітхань!
Шарпаюсь навздогін – де і коли здибаємось?
А завтра ж як мені жити?
Хтось інший принесе слова, обійми і… знайомий біль.
Я повертаюсь з іншого неба – з новим серцем. Повертаюсь дивною і… вірною.
А в наполоханих долонях – пучечок світла.
Підсніжники для мами!
Ніна ТКАЧЕНКО.
с.
Лісниче – м. Прилуки Чернігівської області.
вранці -2…-4° 
