Лист до найріднішої

Тисячу вітань найріднішій і найдорожчій! Я аж ніби бачу, як тремтять Ваші пальці, розгортаючи конверт, і сполохано бігають очі: чого б це раптом? І серце тріпоче... Ви дивуєтесь, я знаю. Бо хоч і недавно, а вже так звикли до того такого зручного стільникового зв’язку, що зв’язує однаково з усіма дітьми. Розлетілись, як лелеки з гнізда, і залишили лише оту малу цяцьку на спомин. Та я згадала, як чекали колись щодень отих білих конвертиків і надіялись, як на Бога... І щось було в тій магії – читати, читати, відписувати, і знову чекати... Наче в тому чеканні й була сама суть. І вся любов – у тоненьких рядочках знайомого почерку.
Ви все ще хвилюєтесь і чекаєте, що я почну про справи.
Проте, мабуть, знаєте краще за мене, що про справи говорять голосом, а про почуття – думками.
Як швидко пролетів час, я подорослішала. Переді мною тисячі доріг дорослого життя, але вибір один. Але я хочу поговорити не про майбутнє, а про минуле. Тепер, мабуть, як ніколи часто згадую чомусь дитинство, і зринає у спогадах насамперед Ваш виразний, милий образ. Теплий погляд, ніжна усмішка і... очі.
Так, саме з Ваших глибоких зелених очей черпала я тоді силу і натхнення. Здавалось, вони плакали, коли мені було боляче, і сміялись, коли я раділа. Навіть тепер на відстані сумую несказанно за тим, чого не вистачає найбільше.
Бо знаю, один-єдиний материнський погляд зігріває душу, втихомирює незгоди і заспокоює серце.
Тепер бачимось зовсім рідко. І лише декілька недавніх світлин із фотоальбому навіюють приємні спогади. Ні, Ваше обличчя неможливо сплутати з жодним іншим.
Воно настільки рідне! А риси – немов зняті з моїми під копіювальний папір. Недаремно колись казали, що я дуже на Вас схожа. Тільки час наклав свій відбиток. Понасіював зморшок на високому, рівному колись, лобі, біля очей, що ллють зеленавість, на підборідді з ледь примітною ямочкою. А тепер ще й непомітно сріблить скроні та вередує галасливими онуками: бабуся!
А ще – руки... Згадую їх, як ніщо інше. Скільки всього в житті переробили ці руки?!
Скільки їм ще варто зробити!
Пам’ятаю себе малечою. Ви тоді часто тримали мої крихітні ручки в своїх, великих, сильних і теплих. Теплих, як свіжий хліб, як наш дім, як земля, яку Ви так любите, як все, до чого вони торкаються.
То були миті безмежного дитячого щастя. Я обожнювала, коли ці руки розчісували моє волосся, вмивали, годували, ніжили. Зараз все змінилось, я знаю. Та все ж Ваші руки, мамочко, весь час підтримують мене в ті хвилини життя, коли я падаю і не можу підвестися. Я постійно відчуваю їх тепло, хоча рідко коли випадає можливість з любов’ю до них прихилитись.
Я все знаю, Ви змахуєте зараз з обличчя необережні сльозинки. А може, й читаєте вголос, як читали колись батькові, і тільки луна розходиться по пустих тепер кімнатах.
І ці листи стосиками на полицях у шафі, де колись купами валялись дитячі іграшки. Тепер уже й листів немає. Лиш гучні телефонні дзвінки тихими вечорами. Та й то в чітко визначений час.
Як по графіку.
А ще... спогади, спогади...
Здається, то було тисячу років назад...
Ви часто дорікали собі за те, що не здобули в житті гідної професії, не накопичили грошей на навчання дітей в інститутах, не забезпечили їх безліччю того, що мали інші.
Навіть тепер не загоюється, мабуть, у душі ця рана вини.
А ми, діти. Чи відчуваємо себе винними? Чи задумуємось? Чи просимо пробачення? Хоч просто так. Ми відвикли говорити теплі слова. Бо по телефону розмови з’їдають хвилини, а в SМSках не вистачає символів. І не вистачить. Бо там немає знаків, що виражають любов...
Дозвольте хоч зараз вклонитися Вашій сивій материнській долі. Нехай Ви не знаменитість і не директор грошового підприємства, проте маєте талант, найголовніший талант жінки – бути Матір’ю!
Нехай у Вашому житті більше буднів, ніж свят, та знайте, що десь є люди, які люблять Вас більше за всіх на світі. Я хочу, аби всі говорили не тільки те, що ми схожі зовнішністю, а й те, що я така ж ласкава, добра, уважна, мила, розумна, ніжна, кохана, як і Ви, дорога матусенько!
Уже, мабуть, я хвилююсь, бо не вистачає слів вдячності.
А ви плачете. Сподіваюсь, від щастя...
Я знаю, не чекали. Можете не відписувати. А можете й відписати. Як тоді, пам’ятає - те, в старі, добрі часи. Тоненькі рядочки, і знайомий почерк...
А ввечері чекайте дзвіночка.
Бо ж знаю, як хочете почути рідний голосочок.
Міцно обіймаю і гаряче цілую Ваші натруджені руки!

Валентина СТАХОВА, аспірантка Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова зі спеціальності «Українська мова».
с. Берізки-Бершадські.