Розпочали з того, що при сприянні райдержадміністрації і районної ради почали шукати інвестора. І вони "злетілися", бо вабив цегельний завод. А як бути із землею?
Коли один із них почав обіцяти, що спочатку візьме цей завод, заробить на ньому гроші і аж тоді візьметься за землю, потрібно було бути он якими недалекоглядними, щоб погодитися на таку пропозицію.
Знаходилися охочі взяти в оренду землю на 15 років, але і в цьому випадку власники паїв вбачали "прихватизацію" і не давали згоди. Адже в селі більшість пенсіонери.
У кінцевому підсумку власником цегельного заводу стала ВКФ "Спайк". І це добре, що не допустили його руйнування, як вже було зруйновано інші об’єкти. А щоб не виникало непорозумінь, разом із заводом було викуплено все майно.
На десятивідсоткову вартість власники майнових паїв дали згоду тому, що річна орендна плата за нього, встановлена законодавчо, була незначною, а хто міг дати гарантію, що майно збережеться надалі. А тут хоч якісь гроші.
Щодо землі, то Микола Іванович, зорієнтувавшись, запропонував взяти її в оренду найближчим сусідам – ТОВ "
Устя" і "Жорняки". Мотивація була такою: чи не півсела, мовляв, вже давно переженилися і повиходили заміж у сусідні села і навпаки, тож чому ще і землі не об'єднати?
Хоч давалося все не так просто, вже в перший рік було засіяно всі поля.
Обидва інвестори розрахувалися за орендовані земельні паї вже в перший рік, тож усі залишилися задоволені. А сільський голова став своєрідним арбітром між ТОВ "
Устя", "Жорняки" і власниками паїв. Про досить міцний у недалекому ше минулому великокиріївський колгосп залишилася тільки згадка. На території громади
сільська рада тепер є своєрідним форпостом влади і законності.
Відколи землі і майну зуміли дати раду, а населення почало отримувати винагороду за віддану в оренду землю, у селі стало набагато менше проблем. От що значить утримувати ситуацію на контролі. За невитребувані паї платить у сільську раду "
Устя", за землі резервного фонду і запасу – "Жорняки".
Спільно з райдержадміністрацією визначили суму орендної плати. Сільський голова із депутатами регулює наповнення бюджету тим, чим мають право розпоряджатися.
Якщо орендна плата за гектар ставка до його приходу становила 68 гривень у межах села, то тепер вона, враховуючи плату за землі водного фонду, зросла до 490 гривень. А ставків – 81 гектар, от і є надходження. Причому, плата ще зростатиме. В селі відкрили 11 торговельних точок – це ще 22 робочих місця, діє перукарня. Кажуть, відкривали, хто що хотів, у рамках закону, звичайно. В результаті з 36 тисяч гривень бюджетних надходжень, у 2006 році вийшли на 70 тисяч.
У 2007-му план довели до 72 тисяч, виконали – 92 тис., а в наступному році при плані 90 тисяч виконали бюджет на 137 тис. гривень.
Але не дарма кажуть, що Бог дає, а чорт забирає. На заваді стала криза. Чого варта тільки зупинка цегельного заводу, який давав щонайменше 30 тисяч гривень прибуткового податку. Торгівля теж почала згортатися, бо менше почали купляти товарів.
Як бути далі? Микола Іванович вважає, що головне у даній ситуації бачити перспективу. Спочатку, наприклад, робитиметься все, щоб запрацював цегельний завод. Далі переглядатимуться ставки орендної плати за стави. Мають також намір здійснити облік всіх земель, щоб не пустували, і збільшити ставки орендної плати за них.
І це все реально. Адже зросла, наприклад, ціна на рибу, то чому орендна плата не повинна зрости? Інша справа, що вона не повинна бути надміру високою, бо знову у ставках почнемо вирощувати жаби і очерет.
Щодо населення, то воно виживає приблизно так: за деякими підрахунками в село надходить за рік не менше 17 мільйонів гривень. З них 250 тисяч гривень щомісяця з пенсіями, а ще ж є субсидії, дотації – населенням утримується до п'ятисот голів ВРХ, до півтори тисячі голів свиней. Гроші надходять і за молоко. Причому, тутешніх його виробників не лякає навіть відміна дотацій на ВРХ.
Вони вважають, що все повинно увійти в ціну на молоко і м'ясо. А із заготівельників хто більше заплатить, той і буде, як кажуть, на коні. Тож є сім'ї, які утримують по 5 голів ВРХ, а свині – десятками.
Не менше 45-50 тисяч доларів щомісяця привозять в село ті, хто їздить на заробітки. Не пригадується жодного заперечення, щоб
сільська рада комусь не виділила додатково город, адже худобу годувати чимось потрібно. Не можна не враховувати і те, що кожен рік зростає плата за орендовану землю. Якщо, наприклад, два пенсіонери з хати отримують 1400 кіло грамів пшениці за паї, то це 140 кілограмів свинини, або вигодувана голова ВРХ, птиця. Ось так і виживають.
Так, і у
Великій Киріївці є люди, яких вважають бідними. Але водночас про таких кажуть, що вони самі не хочуть для себе заробити.
Де? Та навіть на власному городі. Вважається, що 0,4 гектара городу на двох цілком достатньо для прожиття.
Адже отримують ще зерно за паї. За тих, хто вже дійсно не може себе обійти, подбає відповідна служба – таких 28 осіб у сільській раді на контролі.
Молоді у селі чимало, але і її вже життя чомусь навчає, а когось і заставляє глянути на себе по-іншому. Хтось починає приторговувати, хтось займається городиною, а хтось їде на заробітки.
Так, криза зачепила всіх.
Але як не дивно, найбільше виробничників. Наприклад, є на заводі мільйон штук готової цегли. Затрати на виробництво пішли, а збуту нема.
От і простоює підприємство, й робітники без роботи.
Але життя заставляє "крутитися". Сільська влада допомагає й соціальній сфері.
В селі діє дитячий садок на 74 місця. Тільки недалекоглядні батьки можуть не вести до нього дітей за 2,5 гривні в день плати, де вони будуть і обігріті, і нагодовані, і чомусь навчені. Повноцінно функціонує школа, ФАП, хоч і тут є свої проблеми.
Не дивлячись на те, що більше половини жителів пенсіонери, народжуваність, хоч і поволі, все ж покращується.
У
Великій Киріївці на сьогодні два основних орендатори паїв – П.Г. Марущак і М.Н. Рибак. Щоправда, є ще одне селянсько-фермерське і два фермерських господарства. Але це, здається, нікого не засмучує. Головне для всіх, щоб тільки була віддача від землі. На роботу їздять і в
Устя, і в Жорняки, і в
Бершадь. А ще у
Великій Киріївці шкодують, що не продали у свій час птахокомбінату фермські приміщення. І якась копійка була б, і робочі місця теж.
Сільській раді доводиться постійно вивчати ситуацію, передбачати, як виживатимуть люди. Враховуючи дороговизну на вугілля, вивчається питання встановлення у дитячому садку альтернативного джерела опалення.
У розпорядженні місцевих підприємців чотири млини, дві деревообробні майстерні, пилорама. Є перспектива відновлення гідроелектростанції, яка колись забезпечувала електроенергією три села.
Отже, село виживає і в кризовій період не занепадає.
Те, що у
Великій Киріївці останнім часом дещо робиться, видно неозброєним оком, чого вперто чомусь не всі хочуть помічати, навіть пишуть анонімки, на які, як правило, ніхто ніде не реагує. Обгороджено, наприклад, дитячий садок, ведуться роботи по упорядкуванню кладовища, ремонтуються, наскільки дозволяють кошти, дороги, перекрито дах сільської ради, налагоджено опалення у ній.
Та і сміттєзвалищ, особливо у центрі, поменшало. Якби не обледеніння, було б вже і освітлення на центральній вулиці – для цього вже є не тільки все необхідне, а навіть частково проплачено за роботи по його монтажу. І подібні приклади можна було б наводити ще. Якби все те робилося навіть по велінню чарівної палички, то на це теж потрібен час. А тут ще й відсутнє базове господарство, як в інших селах, та й криза вносить корективи, Чого тільки варта була організація робіт по ліквідації наслідків обледеніння, яка проводилася енергетиками при допомозі сільської влади.
До речі, це село підключили в числі перших серед подібних, чого не всі хочуть розуміти.
Та і взагалі набагато легше шукати, писати про чужі недоліки, яких тепер не бракує у кожному селі, ніж підставити власне плече допомоги громаді, владі села.
Так, недоліків у наших селах, в тому числі і в діяльності керівників, ще чимало, але їх не буде тільки тоді, коли ми зрозуміємо, що порядок у селах потрібно наводити не тільки керівникам, а й кожному з нас, починаючи в першу чергу і з себе.
Павло КУШПЕЛА.
вранці -2…-4° 
