Якраз і біда, що росте лобода

Є різні версії, тих же власників земельних ділянок, чим саме вабила тоді до себе земля. Одні запевняють, що через тривалу заборону виділяти землі під дачі та городи для міських жителів. Тож ота заборона, як у таких випадках буває, спрацьовувала з точністю до навпаки. Якщо раніше не давали, то тепер треба взяти землю за будьяку ціну. От і брали – і ті, хто знав, що це таке й що з нею буде робити, і ті, хто навіть не мав про це ані найменшого уявлення.
Ніхто, звичайно, і гадки не мав, чим обернеться оте все дуже швидко. Адже, ніде правди діти, значна частина пошматованих полів на дачні ділянки навколо Бершаді, які і без того прекрасно годували міських жителів, дедалі більше перетворюється у розсадники бур'янів. Тільки не стихійні, а нами вже створені. І нічого звинувачувати в тому колгоспи або тих, кому раніше належали поділені поля.
Але не варто поспішно робити висновки чому так сталося. Чимало власників земельних ділянок, з якими довелося поспілкуватися на дану тему, вважають, що в тому ще належить добре розібратися. Одним стало нібито краще жити, і вони вже повідвертали носи від землі, а є й такі, що просто не в змозі вже її обробляти. І знову ж таки, за їх словами, відмовляються, бо, мовляв, далеко ходити.
І все ж, чому міські жителі залишають, кидають земельні ділянки, спробуємо розібратися, поспілкувавшись з ними. Одні кажуть, що подорожчало пальне і тому дуже дорого стало на таку дачу добиратися навіть тим, у кого є якийсь транспорт. Перевозити урожай – теж затрати, бо спробуй тепер когось найняти. І велосипедом тепер не повезеш. То раніше вони витримували по 2-3 мішки картоплі, а теперішній велосипед від одного велосипедиста запросто може розвалитися, хоч коштує недешево.
А в яку копійку обходиться сьогодні обробіток земельних ділянок тракторами чи кіньми? Давно кажуть, хто як біля землі ходить, так вона тому і родить. Вже минули ті часи, коли казали, що не біда, як навіть вродить лобода. Іншими словами, за органіку віддай, за могорич, як колись, вже її не привезеш. За мінеральні добрива, засоби хімічного захисту теж. Не кажучи вже, що біля городу ще й треба добряче наробитись.
От і "рвуть поли", висловлюючись образно, з кожним роком все більше від отих дачних ділянок, щоб бути від них подалі. Щоправда, рвуть поближче до готового хліба.
Якби справді біля городу, дачної ділянки можна було розбагатіти, розжитися, не шукав би ніхто, мабуть, заробітків у містах та поза кордоном.
Вже і в селах простежується тенденція, коли городи залишаються необробленими.
Здавалося б, оті земельні ділянки у наш час, коли у країні криза, мали б стати маленькою школою виживання.
Однак насправді ота школа не один вже рік почала давати крен, як Пізанська вежа. "Як тільки наша влада могла таке допустити, – кажуть навіть ті, хто вже встиг виготовити державні Акти на свої дачні ділянки, – щоб на таких родючих чорноземах, як наші, розкошували чортополохи?". Доходить до того, що навіть люди, які вміють, хочуть обробляти свій наділ, але яким чином це можна зробити не знають. Бо справа і зліва сусіди завели вже таку стіну бур'янів, насіння від яких вистачило б на піврайону.
Але коли вже мова зайшла про владу, яка допустила помилки при роздержавленні і розподілі земель, то і з цього приводу у власників земельних ділянок є думка. Те неправда, казали вони, що таке із землею, перетворивши її у розсадники бур'янів, натворила влада. І не її, і не власників ділянок треба питати, чому так сталося, а з отих конкретних реформаторів.
Хіба, наприклад, власник дачної ділянки винен, що кому тільки не лінь прагнуть "виїхати", вижити саме за його рахунок? Навпаки, допомогти б тим, хто обробляє землю, виробляє для нас всіх продукти харчування. А що робиться в нас? Націнки на пальне в кінцевому підсумку "тиснуть" на бюджет того, хто обробляє землю, націнки на техніку, добрива, засоби хімічного захисту, які на власний розсуд встановлюють, наживаючись, підприємці теж. А на додачу ще й спробуй збути лишки вирощеної продукції, коли і за місце на ринку треба заплатити, і за послуги лабораторії по її дослідженню, не рахуючи вже транспортні витрати. От і купляємо втридорога хтозна звідки і якої якості завезені огірки та помідори, баштанні культури, маючи під боком та ще й у власності найродючіші в світі чорноземи.
Але як би там не було, помилки треба виправляти. І найсвідомішими власниками дачних ділянок це робиться – вони передають їх в обробіток тим, хто ще хоче цим займатися. Але всі, як один, з ким довелося спілкуватися, заявили, що давно пора вирішувати це питання ще й на владному рівні. Вони навіть підказували як це можна зробити: «Не обробляєш землю – віддай!». Ось як, на думку більшості, повинно ставитися питання. Можливо, схили з надмірною крутизною передати під заліснення. А то ніби усі ми і знаємо, що на отій святій глині, яка добувається на них плугами, нічого путнє не родить, а все ж продовжуємо чомусь їх колупати.
Занедбано вже цілі масиви.
Так, зробити це непросто. У вирішенні земельних питань є ще чимало білих плям на законодавчому рівні. Але допускати, щоб наші чорноземи заростали бур’янами, теж великий гріх. І це думка не тільки автора цих рядків, а й багатьох бершадців, хто у свій час став власником отих десяти соток.
Павло КУШПЕЛА.