Краса в душі і в справах

Дитячий садок у Яланці, в якому 58 дітей, перебуває не в кращих умовах, як інші. Не краще з фінансами і в Яланецькій сільській раді, на балансі якої він знаходиться. Та справжньою знахідкою для його досить здруженого колективу став Дмитро Прокопович Николюк, якого прийняли сюди опалювачем.

Повезло дитячій установі тому, що він, як і Валентина Віталіївна – його дружина, художники. За відгуками односельчан, крім того, що трудолюбивий, добросовісний, чесний, хоч буває досить відвертим, як щось не так, він ще й веде здоровий спосіб життя.

Дана дошкільна установа у цьому селі в основному збереглася, але була у занедбаному стані. Щоб вдихнути в неї життя теж потрібні були гроші. А де вони?

Ось тут Дмитро Прокопович і зарекомендував себе. Інший, на його місці, міг би відмахнутися, мовляв його, опалювача, стосується тільки, щоб тепло дітям було, а він і стільчик відремонтує, і з ремонтом підлоги ніколи не виникало проблем. Щоправда, матеріалами допомагали іноді батьки вихованців. Коли торік міняли частину вікон, він так їх обшалював, що не в кожного це настільки вміло і практично робиться вдома.

При вході у дитячий садок аж два батьківських куточки.

Кажуть, варто було вихователям чи завідуючій сказати, що саме мало в них бути, як оформлення вже було його рук справою. Коли ж брали участь в конкурсах по виготовленню посібників для дітей, допомагав вихователям і він, завдяки чому навіть зайняли перше місце в районі.

Лебеді на подвір’ї, зі смаком оформлені лавочки для відпочинку дітей, ігрові майданчики, грибочки, навіть вулик і копичка сіна, то теж все він. Причому, чимало зроблено з підручних матеріалів.

А ми киваємо, що не вистачає фондів. І так могло б бути у багатьох селах, якби такі ентузіасти були залучені до справ громади. Саме тому сільський голова К.В. Патлатюк запропонувала написати про цього народного умільця і справжнього друга малечі, а завідуюча дитячим садком Г.П. Кузьмик довго розповідала про гарні справи і конкретну допомогу Дмитра Прокоповича.

Будучи майстром від Бога, він ще й гарно ставиться до дітей, за що ті неабияк горнуться до нього.

Була б можливість, каже, міг би працювати художником.

Але змінилася ситуація, і в селах таких людей чомусь перестали помічати. Чимало хто навіть дивується, як могли у ньому поєднатися любов до дітей і прагнення зробити для них щось корисне. Особисто ж Дмитро Прокопович відгукується на це, що в селах люди взагалі повинні бути універсальними, все вміти. Бо без цього тепер не виживеш.

Хоч малювати почав ще з дошкільного віку, його, сільського хлопця, нікому було, за його словами, у цьому плані підтримати, тож закінчив тільки річні курси у Вінниці.

Там же познайомився і з своєю дружиною, з якою в парі прожили вже тридцять років. Добре, мабуть, Валентині Віталіївні мати такого чоловіка в хаті. А все інше, що вміє, то, за його словами, невід’ємна частина професії художника. Як тільки людина уявно бачить, що саме хоче зробити, то вона це зробить.

Тільки глянувши, як оформлена всередині їхня звичайна селянська хата, можна було зробити висновок про його господаря. Заробивши на ремонті церкви – побудували з дружиною столярну майстерню на подвір’ї.

Коли монтували опалювальну систему в дитсадочку, то він контролював все сам.

В результаті тепер у нього менше проблем. Коли вийшла з ладу в грудні каналізація, особисто настояв, щоб не чекати з ремонтом до весни і встиг зробити все до морозів.

А щодо освіти, то, за його словами, за дипломом він навіть не особливо рвався. Бо то, нібито, лише перепустка у професію. А от талант – це вже від батьків, як і від Бога.

На запитання чи не виникає суперечок, коли і чоловік, і його дружина художники, глава сім’ї відповів, що їх не буває. Як захотіла вишити рушник, навів приклад, намалював його сам, а от кольори підбирала вже вона. От і вийшла робота спільною. Суперечки були хіба що тоді, коли обидві дочки вчилися, а грошей ніде було взяти.

Нині ж навіть робота у дитячому садку захопила його в свою круговерть. От і вийшли з-під його рук змістовні пазли, якими бавляться діти. Коли був конкурс на нетрадиційне обладнання для фізкультури, виготовлений ним з підручних матеріалів коник зайняв друге місце. Чого тільки вартим є те, що діти виховуються поряд із таким майстром.
У його домівці чимало картин, рами до яких теж виготовляв сам.

Тож хіба можна після побаченого твердити, що в нас багато чого не робиться тільки через те, що не вистачає грошей?

Павло КУШПЕЛА