Сільська художниця

Після закінчення семирічки після війни вступила до Бершадського педагогічного училища (не останню роль відіграло те, що студентам видавали хлібні картки), викладала українську мову і літературу в сусідньому Чечельницькому районі. А потім навчалася у Чернівецькому учительському та Вінницькому педагогічному інститутах, стала учителем російської мови та літератури.
Так склалося, що повністю віддатися своєму захопленню Ганна Павлівна змогла, лише вийшовши на пенсію. А до того поєднувала педагогічну роботу, навчання дітей красі слова із виконанням різних завдань, пов’язаних з оформленням стендів, у тому числі для місцевого колгоспу, Сумівського лісництва, і, звичайно ж, для школи. Без неї не обходилися при підготовці наочності, експонатів для педагогічних виставок, тематичних альбомів. А вона вміло поєднувала виконання таких незвичних доручень з обов’язками депутата сільської ради. Лише пішовши на заслужений відпочинок, вперше взялася за олійні фарби. І з’являлися одні за одним пейзажі, замальовки, натюрморти, портрети. Великим визнанням стало для Ганни Павлівни, коли звернулися до неї із місцевої церкви, щоб намалювала хоругви, розп’яття. У роботах самодіяльної художниці переважали оптимістичні тони, лише зрідка вкраплювалися похмурі барви, в основному, коли це були своєрідні спогади про суворі голодні роки.
Її першим критиком, поціновувачем і помічником був чоловік Микола Сидорович. З ним виростила трьох синів – Юрія, Володимира та Олександра. Всім їм дали освіту, одружили, дочекалися внуків.
Сорок шість років прожили разом, а пішов чоловік із життя чотири роки тому.
Ганна Павлівна розповідає: – Недавно приготувалася я до малювання картини, натягнула полотно, а внучка Ліля запитала: «Бабусю, що ти будеш малювати?». Кажу: «Себе і дідуся». Розповіла про задум: лебідка залишилася сама, витягнула шию, підняла крила, кличе лебедя, а він не чує – пішла душа у вічність. Я так і назвала цю картину «Душа пішла у вічність. Прощай і прости». А тоді ми обидві не могли стримати сліз… Не можу забути, як Микола Сидорович з великим бажанням виготовляв для мене рамки та підрамники, готував фарби… – А на замовлення рідних Вам доводиться малювати?
– Звичайно. Причому роб - лю це охоче, враховуючи побажання замовників, але при цьому обов’язково прагну зберегти свій стиль. Якось звернувся до мене брат Анатолій, агроном за освітою, який двадцять два роки пропрацював головою колгоспу.
А просив намалювати село, корів, коней… І соняшники.
Мені здається, я відчула його бажання, тож створила дві картини. Віддала йому оригінали, а для себе зробила копії.
Ганна Павлівна розповіла, що малює не тільки з натури, по пам’яті, а й зі знімків, звісно, доповнюючи твори своїм баченням теми. Є в неї і казкові сюжети.
Коли картин набралося чимало, онука художниці, яка живе в Києві, Олена Яремчук запропонувала досить сміливу ідею – влаштувати персональну виставку бабусі в столиці. До цього з роботами Ганни Царюк-Грицик можна було ознайомитися лише в районі, зокрема в краєзнавчому музеї. Тепер же те, що здавалося нездійсненним, стало реальністю: у галереї «НЕФ» Національного КиєвоПечерського історико-культурного заповідника відбувся вернісаж персональної виставки живопису самодіяльної художниці з Вінниччини.
Кілька тижнів кияни і гості столиці мали змогу бачити роботи простої, але талановитої пенсіонерки. До речі, під час виставки відбувся доброчинний аукціон. Було продано десяток картин, кошти від яких пішли на розвиток художніх здібностей дітей-сиріт.
… Ганна Павлівна нічим особливим не відрізняється від таких же сільських пенсіонерів як сама. Доглядає домашню живність, курей, обробляє город… Одвічні селянські клопоти. Але вони не обтяжують її, а навпаки. Радості й наснаги додають онуки. Хай же ще багато років яскравими залишаються барви життя нашої славної землячки.
Богдан БІЛОУС