Нині мало хто знає, що майбутній професор, академік Петровської академії наук і мистецтв, доктор біологічних наук Микола Дзюбенко (на знімку) після закінчення Красносільської середньої школи не пройшов за конкурсом при вступі до Уманського сільськогосподарського інституту. Можливо, це й добре, що тоді, у кінці 60-их, він не став студентом, бо, напевно, його шлях у велику науку не склався б так вдало.
Втім, ця дорога видалася не такою й легкою.
З’явився на світ Миколка у звичайнісінькій сільській сім’ї. Батько, Іван Павлович, був учасником Великої Вітчизняної війни. Перемогу зустрів у Берліні. А потім колишній артилерист все життя трудився у колгоспі. Так само, як і мати, Віра Гордіївна, більша частина життя якої пройшла на бурякових плантаціях маньківського колгоспу (Крушинівка – бригадне село).
Після невдачі в Умані Микола подався на найближче підприємство – Красносільський цукрозавод. А звідти вже його призвали в ряди тодішньої Радянської Армії.
Служив у ракетних військах стратегічного призначення в Білорусії.
Лише після звільнення в запас двадцятирічним юнаком вступив він на агрономічний факультет Української сільгоспакадемії, яку закінчив з відзнакою. А далі його вже чекала кар’єра науковця. Миколу Дзюбенка, як одного з найкращих випускників, залишили на кафедрі селекції і насінництва, де був стажистом-дослідником. Потім доля закинула нашого земляка в місто Челкар Актюбінської області Казахстану, де він спочатку очолив лабораторію кормових культур Приаральської дослідної станції Всесоюзного інституту рослинництва. Молодого вченого помітили, і через деякий час після захисту ним кандидатської дисертації призначили директором станції. Та він не обмежувався лише адміністративними функціями, а продовжував дослідницьку роботу як завідувач лабораторії.
Головними рисами нашого земляка були і залишаються величезна працелюбність, вдумливість, вміння бачити перспективу своїх досліджень.
Саме це і привело його в докторантуру Всесоюзного (нині Всеросійського) інституту рослинництва імені Миколи Вавилова.
Кандидат сільськогосподарських наук став доктором біологічних наук, професором за спеціальністю «Селекція і насінництво».
До речі, довгий час залишався наймолодшим професором у цьому закладі. В інституті він очолив відділ кормових культур, згодом був призначений заступником директора з науки, знову ж таки не полишаючи відділу. Він здійснював наукове та організаційне керівництво роботою по вивченню, поповненню та збереженню у живому вигляді і ефективному використанню світового генофонду культурних рослин і їх диких родичів. З цією метою – збирання генофонду – він їздив в експедиції в США, Канаду, Фінляндію, Казахстан, Україну. Основними об’єктами досліджень Миколи Івановича є люцерна і конопля. Він розробив еколого-біологічні основи створення газонних покрить земельних територій різного призначення. Підготував монографію «Газони в Росії». Став членом вченої ради інституту, кандидатської та докторської дисертаційних рад, редколегії журналу «Растительные ресурсы». Увійшов у секцію кормових культур Російської академії сільськогосподарських наук.
Звичайно, трохи прикро за те, що наш земляк, реалізувавши себе, свою працю вкладає не на благо України. Та разом з тим, ми горді за нашого краянина, який зумів піднятися на таку висоту. Зрештою, результатами його досліджень можуть користуватися не тільки в Росії, а й в усьому світі. Бо ж наука – поняття інтернаціональне.
А в його рідній Крушинівці нинішньої весни, як і в попередні роки, люди висаджуватимуть картоплю, сорт якої не всі можуть назвати. Але всі знають, що це – картопля «від Дзюбенка». Колись він привіз трохи насіння матері, а та вже поділилася з багатьма односельчанами. І родить ця картопля на славу.
У Крушинівській школі є куточок, присвячений Миколі Івановичу.
Люди шанують свого неординарного земляка. А він знаходить можливість, хоч і не так часто, як хотів би, приїздити у це благословенне село над Бугом разом із дружиною Оленою Олександрівною, синами Олексієм та Іваном.
Тут він почувається найкраще, тут відпочиває душею.
Федір ШЕВЧУК
вранці -2…-4° 
