На знімку: інвалід війни першої групи П.Т. Колісник біля своєї «Славути».
Для Петра Трохимовича та його родини це дійсно був радісний день, гарна подія. Збагачений життєвим досвідом, мудрістю, ветеран, який завжди знаходить добре слово для всіх, вміє вислухати, порадити, а при нагоді й заспівати веселу пісню, із задоволенням розповідав про свою нелегку долю, про те, як у грізні роки воєнного лихоліття захищав Батьківщину. До війни Петро Трохимович закінчив п’ять класів і навіть встиг попрацювати ковалем у колгоспі. Коли ж почалася Велика Вітчизняна, його, 16річного юнака, та ще 64-х хлопців з Маньківки евакуювали на Ворошиловградщину, де вони допомагали збирати врожай на полях. Гітлерівська навала доволі швидко котилася вглиб країни, тож незабаром юнаків доправили до Сталінграда, а згодом до Челябінська.
– Працювали ми на танковому заводі дуже важко, по 12 годин, годували нас раз на день, – пригадує ветеран. – Але кожного ранку з конвеєра сходили 35 новеньких танків, яких одразу доставляли на фронт.
Петро Трохимович тоді добре виснажився, схуд, був, за його словами, «живий скелет, обтягнутий шкірою». Це дещо нагадувало йому голодний тридцять третій. П.Т. Коліснику на той час було вісім років, і він добре пам’ятає, як тоді діти й дорослі падали з голоду прямо на вулицях. Хлопець, хоча і був неповнолітнім, просився на фронт. Смерті, знову ж таки за словами Петра Трохимовича, не боявся. Так П.Т. Колісник потрапив до школи молодших командирів, з якої курсантів достроково випустили і направили на фронт.
– Це було восени сорок третього, перший бій – під Полтавою, у складі 18-ої танкової дивізії, якою командував гвардії генерал-майор Гавруненко, – відчеканив старий солдат. Відчувалося: це в його пам’яті закарбувалося навічно.
Петро Трохимович був автоматником-десантником на танку – їх було по два з лівого і правого боків від башти. Броньована машина швидко проривалася на опорні позиції ворога, автоматники щільним вогнем відсікали гітлерівців і таким чином розчищали простір для піхотинців. Це була ефективна ударна сила, яка суттєво допомагала розвивати атаку.
Важкими були фронтові дороги П.Т. Колісника. Бувало, що бійці не спали по кілька діб, замерзали (Петро Трохимович двічі обморозив ноги), втрачали своїх бойових побратимів, але йшли вперед. Наш земляк з боями пройшов Україну, Угорщину, а Перемогу зустрів в Австрії. Війна залишила мітку на його тілі завдовжки вісім і шириною два з половиною сантиметри – осколок міни пробив пасок і дві шинелі та розпоров живіт. Петро Трохимович продовжував бігти в атаці, адже спочатку не помітив поранення. Каже, щасливий, що воно виявилося неглибоким.
Демобілізувався з армії не скоро – в 1948-му. Спочатку чотири роки працював помічником комбайнера, постійно займаючи перші місця в МТС. Згодом йому дали старенького комбайна, якого Петро Трохимович якісно відремонтував, замінив деталі, і техніка працювала в нього як нова. Протягом шести років П.Т. Колісник був одним із найкращих комбайнерів на три села – Маньківку, Крушинівку та Красносілку, отримував премії. А потім до пенсії працював у місцевій загальноосвітній школі – спочатку старшим кочегаром, а згодом і завгоспом.
У Петра Трохимовича гарна, дружна родина. З дружиною Надією Макарівною, яка все життя пропрацювала в ланці на колгоспному полі, вони в парі вже 62 роки. Виховали доньку і сина, якого, на жаль, вже немає в живих. В сім’ї Колісників четверо внуків і сім правнуків, яких сивочолий ветеран дуже любить. Вони теж пишаються Петром Трохимовичем – фронтовиком, кавалером бойових нагород, і беруть з нього приклад у житті.
Василь ВЕРБЕЦЬКИЙ.
вранці -2…-4° 
