"Ой, чим же я літа свої згадувати буду"

Хоч у селі є старші, розповісти саме про неї хочеться тому, що її досить непросте життя могло б стати уроком для теперішнього покоління, як долати труднощі.
Варто було під час розмови торкнутися минулого, як її пам’ять одразу ж переметнулася у дитячі роки.
У сім’ї, крім неї, було ще двоє братів. Коли розпочалася війна батько пішов на фронт. Навіть уявити важко, як доводилося матері, якщо врахувати, що один із синів був незрячим, а іншому виповнилося тільки вісім місяців. Поки мати побивалася, як би всіх прогодувати, доглядала за обома Ганна.
З початком колективізації ще більше додалося проблем іншого характеру. У колгосп ні за що не хотів вступати її дід, а сім років таборів дали чомусь батькові, та ще й виселили всіх з хати. Насправді «вина» його була тільки в тому, що проживав на дідовому номері не прописаний.
– Хто пішов у колгосп, тому видавали хліб, – згадує Ганна Хомівна, – а ми на одному берестяному листі змушені були виживати.
Пізніше, як у всьому розібралися, звільнили таки батька.
А учителя Григорія Демидовича Кучерявого вона запам’ятала на все життя.
– А чому це ти не разом з дітьми? – запитав якось він, коли навчалася у першому класі.
– Бо немає в що взутися, – показала босі ноги.
Тоді він повів її у магазин і купив кирзові чоботи. Далі теж було нелегко, схвильовано розповідала старенька.
Довелося коровою їздити, орати нею поле, городи. У такий спосіб не тільки собі на харчі заробляла, а й для корови.
Після семирічки ніколи було далі вчитися. Тридцять років відпрацювала тільки в ланці по обробітку цукрових буряків. Навіть потурбуватися про власне здоров’я тоді було ніколи. Тож через півроку лікування, після того, як із запізненням прооперували апендицит, пропонували навіть оформлятися на пенсію. Але хіба могла з тим змиритися. Хто ж трьох дітей мав годувати?
Прийшла якось додому, згадує, та й задумалася, як жити далі. Але чоловік порадив перейти на «легшу», як тоді вважалось, роботу – бити бетонні кільця. Так сім років біля них і трудилася. Аж поки не назбиралося вдома п’ятеро онуків. Тож знову постала проблема – як бути далі з роботою?
А так, як залишатися тоді вдома не було прийнято, на сімейній раді вирішили: працювати піде вже на бетономішалку і онуків братиме з собою – в ту пору у їхньому селі якраз будували міст і лікарню. Так і вправлялася. Вранці приготує на всіх сніданок, нагодує, а обідають вже всі разом на роботі. Але як би там не доводилося, так і прожила з Данилом Тимофійовичем у парі 59 років.
Літа, звичайно, нагадують про себе, однак життя пам’ятає, ніби воно перед нею на долоні. Пригадала, як у 1947-му, коли був голод, будували хату. Шлаку тоді на неї так і навозила коровою. Не міг же чоловік тим займатися, працюючи головою сільської ради.
Принести сто відер води щоранку з колодязя від сусідів – то, за її словами, було для неї нормою. А люди працювали у них, зважаючи на голодний рік, навіть за харчі – виручала корова. Щоправда, чоловікові виділяли по три кілограми крупи на місяць. Так і виживали.
Звідкіля тільки сила бралася?
І знову були спогади. Коли перейшли у нову хату, у ній були тільки вхідні двері. Лікувала дітей, коли хворіли, хіба що вигріваючи.
Хоч яким те було тепло від спалювання переїдів від овець? Щоправда, виручав мед – мали пасіку.
Як повиростали діти, довелося допомагати і їм хати будувати.
Дещо полегшало, як усіх поженили і залишилися вдома вдвох з чоловіком.
І знову були спогади про те, що найважче все-таки прийшлося в дитинстві. Виділили, наприклад, землю на п’ять душ сім’ї, а хто мав її обробляти? Старший брат не бачить, а меншого ще бавити треба.
Два тижні тоді жала, як уміла, а що з того вийшло? Хто мав чим – повозив і був з хлібом, а вони ні снопа не взяли. Аж восени стало легше, як збирали кукурудзу. Як здавала, не втрималася і завезла три мішки для себе. Та вже вранці за ними зайшов бригадир. Змушена була зізнатися, що іншого виходу не було. Але якось минулося.
Чим тільки тоді не лякали, але так і відпрацювала в колгоспі все життя. Здоров’я, звичайно, добряче похитнулося, але доброта та співпереживання за пережите нею самою і такими, як вона, так і бриніли в її голосі.
Здавалося б, троє синів, невістки, а мати змушена сама доживати віку.
– Не раз пропонував син, – ніби вгадувала вона хід думок, – до нього в Бершадь переїхати, але що я там сама буду робити, як всі підуть на роботу. А вдома вийдеш до воріт і всі тебе знають, вітаються, та і самій є до кого заговорити. Тож вирішила нікуди не йти зі свого обійстя.
На городі ще сама вправляється і ніяк не може зрозуміти, чому в інших, молодих, дужчих за неї, вони бур’янами позаростали.
Рік у рік, літо в літо, так і минає її життя. Але бабуся ще бадьориться. І, здається, не в кожного з молодших стільки готовності, щоб допомогти дітям та онукам, як у неї ще і по сьогодні. Хоч якою вже може бути ота поміч. Та ще й гонориться, що і дах на хаті за власні гроші пофарбувала, і що деякий ремонт на обійсті їй дався.
На чорний день копійку склала теж, зізналася, і передала дітям на зберігання. А тими грішми, що залишаються від пенсії, дітям допомагаю, не без гордості додала.
От як іноді буває. Живе в якомусь селі бабуся, як от Ганна Хомівна, і ніхто вже навіть не здогадується, наскільки важким був її життєвий шлях. Натомість нарікаємо, що це нині нам живеться важко. Споконвіку, наприклад, мають місце проблеми співіснування свекрух з невістками, а в неї їх аж три. Щоправда, кажуть, що в даному випадку політику співіснування вибудовує не свекруха, а самі невістки. Для них є законом, що матір треба любити і поважати.
Навіть з розмови відчувалося, наскільки це приємна, доброзичлива жінка. Не важко здогадатися, що така не тільки сама в житті не занепадала духом, а й допомагала підняти його у важку хвилину іншим. Згадавши, як у молодості, коли працювала ланковою, заспівувала в ланці, не втрималася і заспівала: «Ой, чим же я літа свої згадувати буду».
А насправді їй, і таким як вона, є про що згадати. Хоч, може, і не так багато приємного. Тож мета цього матеріалу не тільки розповісти про саму пенсіонерку, а й нагадати, щоб згадували тепер про ветеранів частіше. Чи не найбільшою їх цінністю є те, що вони навіть у ті важкі роки не втрачали віру в життя, людей, як може втрачати її дехто у наші дні, набагато сприятливіші.
Не все, звичайно, можна розповісти навіть про одне життя скупими газетними рядками. Про Ганну Хомівну можна було б книжку написати, яка могла б стати книгою життя, виживання.
Розповідаючи про пережите, вона ніби сповідалася. А заживемо кращим життям, швидше всього, ми аж тоді, якщо усі здатні будемо пройнятися подібними сповідями.
Особисто Ганні Хомівні нехай ще накує зозуля чимало років житті.
Павло КУШПЕЛА.