"Соло" на городі

Споконвіку відстежується усе тут, здається, якраз з точністю до навпаки, і жити прагнуть за іншим принципом – хто що товче, те і пече.
А займаються тут і городництвом, і квітникарством, і тваринництвом. А хто взагалі вже нічого не має, то той, кажуть, і собаки не тримає.
При цьому до яких тільки хитрощів не вдаються, щоб тільки полегшити собі працю. У жодному іншому селі району, наприклад, не доводилося бачити на городах стільки вітряків-кротогонок, виконаних із використаних пластикових пляшок, гул від яких при їх обертанні відлякує шкідників навіть з ділянок сусідів. У багатьох обійстях є також зовсім не хитре, проте досить ефективне знаряддя для обробітку міжрядь, завдяки якому дехто вже не хоче сапу навіть в руки брати. Виготовляють його з окремих вузлів старого велосипеда.
Варто змінити основний його робочий орган – бритву на інший, з ширшою шириною захвату, і ним вже можна швидко рятувати ділянку від бур’янів по завершенню сезону.
Цікаво, що як тільки з появою інвестора на п’ятківських полях з’явилися інші технології, сучасна високо - продуктивна техніка, почали і селяни модернізувати своє нехитре приватне виробництво.
Про одного з таких ентузіастів – Івана Мефодійовича Бабія – ми вже розповідали на сторінках газети, як і про сконструйований ним тракторець. Хоч сам господар, як і його дружина, вже на заслуженому відпочинку, потяг до механізації у нього не тільки не згас, а, здається, навіть розгорівся з новою силою. Кажуть, що він нібито тільки тоді і відпочиває посправж ньому, як на подвір’ї або городі торохтить якийсь двигунець. А останнім часом пенсія до пенсії, так і з’явилося на його городі «Соло» – таку назву має мотоблок імпортного виробництва із змінними робочими органами до нього.
Щоправда, сам господар ніби виправдовувався, що купити його вдалося тільки завдяки тому, що обоє його синів вже влаштовані у житті і не тільки не потребують допомоги, а й навпаки – допомагають батькам.
Ось тут не можна вже було не задати йому запитання іншого характеру. Навіщо пенсіонерам цей мотоблок, як і сам город та морока з ними, як дочекалися від дітей підтримки. Та варто тільки будь-кому глянути на їхню присадибну ділянку, особливо весною, коли все в цвіту, як і собі захотілося б такий мати. От і вся відповідь на це запитання.
Тим часом Іван Мефодійович вже по-своєму пояснив, що придбав цей засіб не для того, щоб він себе одразу ж окупив, а швидше, щоб полегшити фізичну працю. Бо це, на його думку, здоров’я, яке ні в кого не стає кращим на сьомому десяткові років життя.
Самим же знаряддям тепер не можуть нарадуватися, адже рілля після обробітку фрезою, мов пух. Якщо вже найголовніший «експерт» – восьмидесятирічна Марія Павлівна, яка доводиться йому тещею, дала високу йому оцінку, то воно дійсно вже заслуговує, мабуть, на похвалу. Виконано цей мотоблок настільки вдало, що Іван Мефодійович жартує, що його конструктори забули хіба що приймач на ньому встановити. На додачу ще й всі кроти з їхнього городу після його використання десь зникли.
Орати ділянку вже відпала потреба, з її обробітком прекрасно справляється фреза. Докопування колись після оранки трактором, загортання борозен тощо займали більше часу, як тепер обробіток при допомозі мотоблока.
Чи не задороге це задоволення? На це запитання можна було б відповісти, що здоров’я не дешевше. Але на Глинському, виявляється, є й інша відповідь на нього.
Купить селянин, бувало, м’який куточок, килим чи якусь іншу дорогу річ, зачинить все у половині хати, якою роками не користується, і радіє, що вони в нього є. Невже не правильніше було б, насамперед, використати заощадження на полегшення своєї праці і тим самим подбати про своє здоров’я? А якщо воно буде, то знайдуться кошти і на всі інші речі. У Глинському це, здається, починають розуміти, бо, крім бензопилок, знають тут вже і про мотокосу, мотоблок.
На подвір’ї цієї сім’ї і криниця, і зі смаком виконана альтанка зі столиком, яка влітку вкривається зеленню.
Є навіть флюгер з вітряком – по напрямку вітру його хазяїн примудрився прогнозувати погоду. Звичайно ж, все виконане власними силами.
А повітря тут – не надихаєшся. Навіть дивним видається, чому молодь мігрує з сіл у міста. Днями оприлюднено статистику, що кількість міського населення вперше перевищила кількість сільсь кого. Але ж нібито і в селі, як от у Глинському, можна жити, і тут навіть у наш непростий час купують хати, будуються. Якщо чимось займатися, звичайно. У самому селищі міркують з цього приводу, що то тільки відказ, що немає в селах роботи. Інша справа – колись для кожного її шукали і навіть заставляли працювати, щоб мав стільки-то вихододнів на роботу, тепер же потрібно шукати заняття самому, щоб вижити, до чого не всі звикли. І чимало це вже зрозуміли. Хтось взявся за парники, хтось за квіти, хтось за виробництво продукції тваринництва, от і виживають. На жаль, є ще у селах чимало і таких, яким, як кажуть, подавай хоч миску з пирогами, хоч чорта з рогами, а вони знають дорогу лише до центру зайнятості і чогось вичікують. Мотоблоки таких не зацікавлять.
Навіть умови проживання багатьох у селах нічуть не гірші, ніж у містах – є і вода, та ще й джерельна, всі зручності у хатах. Але знову ж таки тільки у тих, хто впору подбав про себе особисто.
Якби написати, що у Глинському у декого є навіть гамак, можна було б подумати, що тут взагалі вже ніхто нічого не робить, тільки відпочиває. Насправді ж знаходиться і в селах час на відпочинок, якщо правильно все спланувати, організувати. В такому випадку будуть і свої овочі, і полуниця, і пляшку молока, сир чи сметану знайдеться де придбати, та ще й за дешевшими, ніж у місті, цінами.
Якщо хтось захоплюється мисливством чи рибальством, так можна, виявляється, захоплюватись і сільськогосподарським виробництвом. Але найбільше це вдається в наш час і найшвидше тим, хто звик до цього замолоду, а не шукав легкого хліба.
Ні, в селах ніхто проти міст категорично не виступає.
Проте село, для більшості, все-таки є село. Варто вийти вранці, наприклад у Глинському, на подвір’я, вдихнути на повні груди тутешнє цілюще повітря, яке аж бринить ароматами, це обов’язково додасть віку. Недаремно у цьому селищі чимало людей віком за вісімдесят, а є і за дев’яносто років. Тож чи варто все-таки розмінюватися, платити роками свого життя за міські умови? Тут свіжі і виноград, і малина, і яблука, груші та горіхи. Ні про які нітрати при цьому не може бути і мови.
Але щоб усе це мати – потрібно все-таки не у центр зайнятості бігти, а працювати. Тим більше, що у містах, щоб вижити, не менше доводиться трудитися.
Кажуть, що у селах легше виживати навіть пенсіонерам, але знову ж таки в першу чергу тим, які замолоду подбали про свою старість.
Воно, мабуть, так складається у житті кожної людини взагалі. Як у конкретному випадку допомагає даній сім’ї «Соло» на городі, так виручають кожного окремо своєчасно прийняті рішення у різних життєвих ситуаціях.
Але тільки тих, хто ці рішення шукає. У деяких країнах їхні жителі навіть на намитих грунтах он як розбудовують своє благополуччя, вкладаючи у це, звичайно, чимало праці. Тож не може такого бути, щоб на наших чорноземах ми і надалі жили так, як тепер дехто живе.
Саме життя заставляє нас, як от жителів Глинського, пробувати починати жити якось по-іншому.
Павло КУШПЕЛА.