Гортаю сторінки цієї книги… Поливаю слізьми кожен рядочок-спогад. В цьому селі пройшло моє розстріляне дитинство, а на полі при дорозі, що веде в село Дяківку, знаходиться могила, в якій лежить вся моя родина – 10 осіб. Їх розстріляли поліцаї тільки за те, що вони були людьми єврейської національності. В книзі читаю їхні імена, а також прізвища тих людей, яких знищили як заручників та підпільників. Лежить там і моя рідна сестричка-дев'ятикласниця, мамині сестри з дітьми, дідусями й бабусями. Боже, чого цей світ такий жорстокий? Таким роблять його нелюди, вбивці, істоти, які намагаються засвітитись не добром, а звірством. На жаль, зустрічаю подібних і сьогодні.
Про візитку села написав Ф.Х. Шевчук ще в 2001 р. у "Вінниччині". Публікація була присвячена 270-річчю
Тирлівки. Чудові фотографії зробив фотокореспондент Віктор Земнорій.
…Сторінки про Велику Вітчизняну війну. Навічно в пам'яті залишились односельчани, що не повернулись до рідної домівки. Читаю їхні прізвища. Серед них – мої батько, брат, дядько, батьки моїх ровесників. Майже всі ми, першокласники, були сиротами й напівсиротами. Наші батьки, брати, сестри – всі наші визволителі, які загинули в тому страшному пеклі війни, лежать в могилах на нашій і на чужій землі. Наші матері залишились вдовами, а ми – їхні діти – покладаємо квіти на могили дорогих визволителів.
…Фотографії, список учителів, голів колгоспу, сільської ради. Всі такі рідні, знайомі. На жаль, не маю можливості у цій статті описати все, про що читаєш в книзі-історії села. Я особисто майже не знаю Олексія Андрійовича. Бачила його один раз, коли зустрілись випадково в коридорі редакції нашої районки. Дізнавшись, що я його землячка, він подарував мені книгу "Місто над Бугом-рікою". А вже потім дізналась, що О.А Павличук – автор книг "Православні храми Гайворонщини", "Гайворонщина – перлина Подільського краю". Минулого року він став лауреатом обласної краєзнавчої премії імені Володимира Ястребова, підготував матеріали про місто Гайворон та Гайворонський район для четвертого тому енциклопедії сучасної України. Про це сказано в книзі-історії про село Тирлівку.
Не можна без душевного щему читати його рядки "Замість епілогу", де автор повідомляє про земляків, які відвідують рідне село, приїжджають з усіх куточків колишнього СРСР. Він нагадує читачам поетичні рядки Миколи Луківа:
Криниця при дорозі край
села,
І журавель похилений над
нею.
Хоч би куди дорога завела,
Думки мої із рідною
землею,
Бо тут мій дім, і тут моя
рідня,
І тут священні предківські
могили.
Душа моя не прожила
б і дня
Без тих країв, які мене
зростили.
Ось така пам'ять. Хочу підкреслити: такі люди, як О.А. Павличук, не вміють рахувати мільйони, приватизовувати фабрики чи заводи, їм не дано відпочивати на Кіпрі чи в Єгипті, будувати дачі в престижних місцях чи в інших країнах. Вони – сівачі доброго, світлого, мудрого, красивого, вміють бачити хороше в людях і достойно його оцінювати. Я вдячна вам, шановний Олексію Андрійовичу, за ваше добре слово, за вашу щедру душу, за те, що й спогади про моє дитинство та про болючу пам'ять, про праведниць, які врятували мене, ви теж помістили в своїй книзі.
Я вдячна також хорошим людям, які виступили спонсорами видання цієї книги. Добре слово, пам'ять – найцінніший капітал. Залишайтеся людьми!
Юлія ПЕНЗЮР,
громадський кореспондент,
м.
Бершадь.
вранці -2…-4° 
