Коли не байдужі... сусіди

У наш непростий час не так рідко навіть діти із здавалося б цілком благополучних сімей стають на слизький шлях. Він же спромігся не тільки закінчити професійно-будівельний ліцей у Крижополі і здобути професію зварювальника, а ще й подався на навчання у Вінницю, де освоює професію столяра. Для того, щоб вижити, працювати почав ще коли навчався в школі, а оволодівши професією зварювальника – трудився на Красносільському цукрозаводі, на цегельному заводі, на пилорамі.

А тим часом життя готувало для нього ще складніше випробування – торік помер його батько. Доля розпорядилася так, що не закінчив нині навіть навчання у Вінниці.

Але там двадцятирічного юнака вона ж зблизила з молодшою від нього на два роки Наталею, яка вже закінчила цей заклад. Враховуючи, що дівчина з багатодітної сім’ї, неважко здогадатися, що і вона, будучи найстаршою, встигла «вкусити», як кажуть, гіркий смак життя. Адже дітей у її матері, яка живе у селі Побірка Теплицького району, було вже четверо, коли на заробітках в одному з міст загинув батько. Коли у матері з’явився другий чоловік – в сім’ї народилося ще двоє дітей. Тож поверталася з училища не в рідне село, а, зустрівшись з Миколою, вже у Красносілку. А незабаром мав з’явитися на світ і їхній первісток Артемчик.

Не стільки важливо, як відреагувала на те сім’я тітки, але навчений багато чому життям Микола сам розумів, що сім’я має мати свій «куток». І хоч будівництво тепер для таких, як він – непосильне, та світ не без добрих людей. У Красносілці живе Віктор Іванович Загороднюк, який у свій час купив хату. Але після того, як зміцнів матеріально, купив ще одну – газифіковану, тож попередня залишилася порожньою.

Дядько Вітя, як Коля називає Віктора Івановича, зовсім йому чужий. Але так, як він доводиться вітчимом Вови Дудника, з яким товаришує Коля, то був у курсі подій.

Ні, порожню хату він йому не подарував, проте запропонував, щоб поселявся у ній із сім’єю, а розрахується – коли щось заробить.

Роботи біля неї було, звичайно, як ще і тепер, дуже багато. Але, спостерігаючи за тим, як Микола заходився її ремонтувати всередині, щоб можна було переселитися з сім’єю, стали допомагати, а йому допомогти, крім Віри Андріївни Сарани – тітки, та її чоловіка Івана і дочки Руслани, більше не було кому, ще й чимало сусідів.

Коли ми прибули за адресою Травнева, 13 – це зовсім недалеко від центру села, виявилося, що молода сім’я вже день перебувала тут у повному складі. Але сусіди ще так і продовжували йти, щоб чимось допомогти. Не так просто було і перерахувати всіх. Це і соціальний працівник Наталя Сухопара з чоловіком, Алла і Василь Чернеги, Павло Коломієць і Вова Дудник – друзі Миколи, порядкувала і тьотя Таня – мама одного з Миколиних друзів. Був, звичайно, і Віктор Іванович.

Шпалери дав Петро Сіренко.

– Житло на Донеччині у мене було, але залишилося братові, який мені ним доводиться по покійній мамі, – розповідав Микола.

Належне потрібно віддати в цій історії і сільському голові І.Я. Пустовіту, який не тільки тримав ситуацію на контролі, а й виділив грошову допомогу, за яку привезли три складометри дров, які були вже складені на подвір’ї.

Поки точилася розмова, до компанії приєдналися Алла Чернега з чоловіком Василем. І практично всі висловлювалися, що міг би ніхто і не допомагати, якби бачили, що сам Микола ні за холодну воду не береться.

Тим часом молода сім’я в очікуванні сорокарічної тещі Миколи разом з ріднею. Тож будуть мати вони що розповідати в себе в Побірці, які дружні люди у Красносілці.

Непогано було б, звичайно, щоб такій сім’ї на першій порі спільного життя допоміг ще й хтось із благодійників, бо ж Миколі ще завершувати навчання і виплачувати кредит за меблі, які придбав.

– Шануйтеся, живіть в мирі, здоров’ї і праці, – бажали того дня Миколі сусіди. Тож побажаймо того йому і ми.

Павло КУШПЕЛА