Василь Кирилович 49 років пропрацював у Бершадському лісовому господарстві, тож добре знає його тонкощі. А ще він виявився цікавим співрозмовником. Куди б тут не глянув, скрізь відчувалася дбайлива рука господарів.
Чи не найважче було, почав він згадувати, працювати в лісі у негоду – в снігову пору, в період дощів або весняного бездоріжжя. Бувало, так натомляться всі, що зла не вистачає. Але ж план, знали, потрібно виконати за будь-яку ціну. А вони, оті плани, доводилися такі, що, згаявши навіть один день, вже не так просто було вкластися у строки з його виконанням.
У лісовому господарстві люди часто були відірвані від домівок за 50-60 кілометрів, жили на квартирах, де доведеться. На роботу і назад іноді витрачалося стільки часу, що навіть одяг не встигав за ніч висихати.
Спочатку, як і вся молодь на ту пору, Василь Кирилович теж не міг зорієнтуватися, куди саме краще податися після школи. Тож ще й до цього часу вважає, що то доля закинула його навчатися у технікум лісового господарства.
Коли ж вручили диплом, рік відпрацював за направленням у Карелії.
Після служби в армії повернувся додому, знову почав пакувати речі, щоб гайнути, як тоді було модно серед молоді, у Заполяр’я.
– Пішов би спочатку та заробив дров, – попросила тоді його мати. Адже палити було нічим.
Поки заробляв оте паливо, тодішній головний інженер лісгоспу В.Д. Дунаєвський, видно, приглянувся до хлопця і запропонував йому вже постійну роботу.
Цілий рік трудився на станції Рудниця, перевантажуючи вагони на широку колію, аж поки не запропонували майстерську дільницю. Далі довелося трудитися й інженером по технічному нормуванню, що теж було не просто, лісничим. А лісгосп на ту пору був великим, тож вдома бував рідко, та і то здебільшого вночі, ніби в гостях.
Це тепер, показав він, усміхаючись, на дружину, вона зробилася сварливою, а тоді сердитися було ніколи. Крім того, що виховувала дітей, заставляли ще й ходити на роботу.
Але на те, кажуть, і молодість, щоб усе їй було під силу.
Крім усього, продовжив ще навчання у вищому навчальному закладі.
Щоб мати уявлення, наскільки нелегко працювалося у даній галузі, достатньо навести хоча б факт. Коли через півстоліття вони, колишні випускники, зібралися на зустріч, то виявилося, що тільки він все життя пропрацював у лісовому господарстві, чверть віку – на посаді головного інженера.
Не тільки тепер підприємства переживають проблеми, вистачало їх завжди, тільки були вони іншими. Так як основна ставка робилася на виробництво, тож і чергувати, і ночувати доводилося на роботі, боротися з браконьєрами. Та чи не найважче було щось побудувати на виробництві.
Щодо посади головного інженера, то вона була, і по сьогодні залишається такою, що коли на виробництві все гаразд, то відзначають керівництво лісгоспу, а про інженера ніби й забувають, каже ветеран. Інша справа, як було щось не так. Крайнім тоді був саме він. Тож були на віку і грамоти, і догани.
Хоч до лісового господарства прикипів душею, досягнувши пенсійного віку, пішов таки на відпочинок. Але поважають його на підприємстві і по сьогодні – навідуються до нього, радяться. Бо і на роботі завжди було у нього все гаразд, і в сім’ї. Виховали двох дочок.
Тож побажаймо цьому сімейству всіляких гараздів.
Павло КУШПЕЛА.
вранці -2…-4° 
