Восени 2015 року в Усті я зустрілася з дуже цікавою та шанованою людиною – ветераном Другої світової війни Дмитром Олександровичем Гуменним. Зі мною Дмитро Олександрович поділився спогадами про своє життя, зокрема, про участь у війні 1939-1945 рр.
Народився він у мальовничому селі Хрестище (нині Миролюбівка) Піщанського району 20 листопада 1925 року.
В сім’ї ще був старший брат Никанор, 1904 року народження. Батьки працювали в колгоспі, мати – Сусанна Микитівна – в буряківничій ланці, батько – Олександр Іванович – на конюшні. В 1932-му році пішов до школи, сім класів якої закінчив у 1939 році.
Батьки хотіли, щоб син вивчився на агронома, тому продали єдину корову і зібрали сина на навчання. Відправився з друзями у Верхівський технікум, що за 40 кілометрів від дому. Згодом цю відстань не один раз довелось Дмитру Олександровичу долати пішки. Після закінчення ним другого курсу, якраз перед екзаменами, розпочалась війна.
Іспити склали швидкими темпами, і всіх студентів відправили в тил.
Пішки дійшли до Дніпропетровська, а потім – потягом до Ворошиловграда (нині Луганськ), а далі – на Білокуракине. Зупинились у селі Олександрівці і почали працювати в місцевому колгоспі. Трудились у колгоспі аж до осені, а потім знову далі на схід. 12 листопада прибули в Сталінград (нині Волгоград). Там і зустріли зиму. У грудні направили їх у місто Ленінськ, за Волгу, працювати в колгоспі.
До осені працювали в місцевому колгоспі, а 25 листопада 1942 року, коли Дмитру виповнилось 17 років, викликали до військкомату. Там перед всіма присутніми виступила секретар обкому комсомолу яка закликала добровільно стати на захист Сталінграда. І хоч за віком він ще не підлягав мобілізації, Дмитро, не вагаючись, став у ряди захисників Сталінграда. Інакше вчинити не міг.
Зарахували його в 178-ий фронтово-запасний стрілецький полк Сталінградського фронту. Два тижні навчали поводженню зі зброєю – гвинтівкою, автоматом і гранатою. А потім переправили через Волгу, видавши кожному по дві гранати Ф-1 і автомат ППШ. Потрапив у роту автоматників, але воювати довелося лише вісім днів. В одному із жорстоких боїв Дмитро Олександрович був поранений осколком німецької гранати в обличчя, зачепило ліве око. Направили в госпіталь.
Коли прийшов до тями, все обличчя було перебинтоване.
Злякався, що втратив зір, але лікар запевнив: ще буде воювати. У лютому 1943 року, одразу ж як зняли бинти з обличчя, знову попросився на фронт. Опинився в 53-му запасному полку Південного фронту. Потрапив у групу автоматників, потім у розвідку.
Пройшли Калмикію, Ростовську область, далі – Ворошиловградську область України.
У складі 99-ої стрілецької дивізії Першого Українського фронту брав участь у визволенні України. Перші населені пункти, в які ввійшли, – Боково-Антрацит, Красний Луч.
А далі – запеклі бої за Савур-могилу. Це була неприступна висота, на якій дуже вигідно закріпились німці. Бої за її взяття тривали з великими втратами наших військ майже місяць. Зі своєю групою у складі восьми чоловік отримали завдання визначити вогневі точки противника, щоз успіхом вдалося. Завдання виконали та повернулися без втрат. За це отримав медаль «За відвагу». За тиждень звільнили Донецьк і весь Донбас. Далі було звільнення Запорізької області, а потім дивізію переправили на Харків.
У жовтні потягом переправили на Суми в село Нижня Сироватка. Дійшли до Конотопа. Після звільнення Сумщини дивізію переправили на Київ. Прибули в столицю аж 19 листопада, коли Київ був уже звільнений. Дивізія брала участь у боях за Житомир, за це й отримала звання Житомирська.
У січні 1944-го почали визволення нашої області. Далі був напрямок на Тернопіль.
Важкі бої точилися в самому місті. Тут Дмитро Олександрович дістав друге важке поранення в ногу, куля про йшла навиліт. Потрапив у медсанбат. 5 травня 1944 року за Тернопільську бойову операцію отримав орден Слави III ступеня. А далі були бої за Львів, потім на території Польщі, Румунії та Угорщини. Особливо запам’яталися бої за Буду, в яку вступили напередодні Нового року. В оточеному місті ніби з-під землі з’являлися ворожі танки і йшли в наступ. Командування дало завдання за добу з’ясувати, звідки вони виїжджають. Група пробралася в тил ворога і виявила підземний танковий завод. Наша авіація потім там добре «попрацювала», і танки вже не з’являлися.
Усі члени групи були представлені до нагород, Дмитро Олександрович отримав орден Слави II ступеня. Потім дивізію перекинули на Естергом у Чехословаччині. Під час одного з боїв знову був поранений. Після медсанбату направили на курси лейтенантів Другого Українського фронту. 22 квітня прибув у місто Комаром, там його і застала звістка про взяття нашими військами Берліна. Радість усіх було важко передати.
А вранці 9 травня всіх вишикували на площі і повідомили, що 8 травня о 23-ій годині німецьке командування оголосило про капітуляцію.
Але ще не скоро потрапив додому, служити довелось в Угорщині аж до лютого. І лише в липні 1946 року поїхав додому. Дуже добре пам’ятає 9 липня, коли прибув на станцію Рудниця. 6 кілометрів до рідного села летів, як на крилах, адже не бачив батьків довгих п’ять років.
Одразу ж купив батькам корову. А далі – знову навчався на третьосу курсі технікуму.
Там і зустрів своє кохання – Марію Дем’я нівну, разом з якою прожив усе життя, більше 65 років. Виховали дочку Валентину та сина Олександра.
Дочекалися онуків і правнуків. Минулого року на свій 90ий день народження (20 листопада) Дмитро Олександрович презентував книгу спогадів і роздумів «На рушнику моєї долі», яку під час нашої зустрічі подарував районному краєзнавчому музею.
На завершення своєї розповіді висловив свою думку про сьогоднішню ситуацію в Україні, зокрема про військові дії на Сході. Адже під час війни він пліч-о-пліч із представниками різних національностей воювали проти ворога. Він виносив з поля бою побратимів-росіян, його під Сталінградом виносили російські хлопці. Але він був воїном-захисником, ніколи не був нападником. І не сподівався, що доживе до того часу, коли росіяни стануть загарбниками.
Оксана ПРИТУЛА, молодший науковий співробітник районного краєзнавчого музею.
вранці -2…-4° 
