Фото із сімейного архіву.
Перед війною він служив у кадровій армії в місті РаваРуська (на знімку – зліва). Мав скоро демобілізуватися і працювати в колгоспі, виховувати двох маленьких донечок. Та плани і сподівання молодого чоловіка перекреслила жорстока війна.
Найстрашнішим випробуванням були тортури концтабору Бухенвальд. Зі сльозами на очах батько згадував, як щодня втрачав товаришів.
Сотні, тисячі людей гинули від голоду, холоду і безкінечних знущань. На день полоненим давали миску баланди і буханець чорного глевкого хліба, який ділили на 13-15 осіб. Замість одягу – дрантя та дерев’яні колодки на ногах.
Батько вижив, напевно, лише завдяки оптимізму та молодому організмові. Так розпорядилася доля, що кільком полоненим, яких везли на розстріл, вдалося втекти. Яків разом із мужнім товаришем довго блукали лісами, ховаючись від ворогів. Випадково зустріли чеха, який був у партизанському загоні, куди і забрали змучених, знесилених солдатів. Згодом їх прихистив господар, у котрого була майстерня з пошиття взуття.
Щоб не викликати підозри, вони вчилися шити чоботи.
Займалися підпільною роботою – були зв’язківцями. Невдовзі партизанському загону пощастило з’єднатися з армією, яка прямувала на Берлін… День Перемоги батько зустрів у Німеччині. За мужність та нескореність нагороджений медалями «За відвагу», «За мужність та героїзм у Великій Вітчизняній війні», орденом «Червоної Зірки». Дов - гим і нелегким був шлях додому. Сім років тяжких поневірянь і страждань, поранення, контузія забрали сили, залишили рубці на тілі і серці визволителя. Та велике бажання жити, працювати, виховувати дітей давали сили та витривалість. Батько сумлінно працював у колгоспі, а згодом – на залізничній станції у м. Гайвороні. Намагався докладати максимум зусиль, аби його діти більше ніколи не потерпали від голоду, холоду, не ховалися у землянках.
Весело та гамірно було у нашій біленькій хатині, коли збиралася вся родина – син, три доньки, шестеро онуків і троє правнуків. Батько з гордістю та радістю говорив, що життя прожив недаремно і щоразу просив Всевишнього зберегти мир і спокій у нашій державі, ніколи не забувати кривавих сторінок історії.
Кажуть, що у кожної людини між землею і небом відміряна своя дорога, аж поки у піднебесся не покличуть журавлі. Та завжди нестерпно боляче, коли ця дорога, як тоненька ниточка, обривається, і немає слів, якими можна передати вічну скорботу за найріднішою людиною. Минуло майже двадцять років, як наш мужній батько покинув нас, але він вічно живе і буде жити у нашій пам’яті, наших серцях і душах. До його могили ніколи не заросте стежка.
Ми щиро вдячні йому, що вчив нас працювати, долати труднощі, бути завжди відповідальними. Його нескореність, мужність, життєвий досвід, оптимізм, любов до дітей, онуків – приклад для наслідування.
Нехай щедра осіївська рідна земля береже його вічний спокій.
Спасибі вам, сивочолі ветерани, вічна пам’ять і доземний уклін полеглим.
Бережімо неньку-Батьківщину! Україна боролася і перемогла у Другій світовій війні – переможе і сьогодні. Слава Україні! Слава Героям!
Вікторія ГОНЧАР, ветеран педагогічної праці.
вранці -2…-4° 
