Їхні односельчани кажуть, що глава цієї сім’ї – справжня знахідка для села. Хоч давно вже розміняв вісімдесят четвертий рік, двері його хати не зачиняються. Хтось прийшов замок-блискавку на одежині замінити, хтось–штани вкоротити. А ненароком розірвану дорогу куртку так зуміє відреставрувати, що ніхто й не здогадається, що вона була в ремонті. Пошити чохли на сидіння автомобіля чи мотоцикла, і навіть велосипеда, – для нього теж не проблема. Та хіба все перерахуєш… Опанував цю професію ще замолоду. На Буковині ситуація була тоді такою, що без професії не виживеш, тому й послав батько вчитися шити.
За це Семен Павлович вдячний йому все життя.
«Що б я робив на пенсії, – розмірковує, – якби був слюсарем чи кимось іншим? Інша справа вміти шити».
За замовленнями, бувало, вгору ніколи глянути. Щоправда, шлях до цього був непростий. Прислали його ще з двома хлопцями у Джулинку, а на роботу не брали. Аж поки не допоміг випадок. Недалеко було відділення КДБ (тоді ще Джулинського району), один із його працівників приніс старий кітель, щоб перешити його на шестирічну дитину. Три дні з хлопцями старалися, зате вгодили, бо свого слова зробити їм відповідну рекламу замовник не тільки дотримав – через два дні вони вже мали робочі місця.
Але у житті, як на довгій ниві. Ходили з дружиною у вечірню школу, щоб здобути середню освіту, служив в армії, залишивши її одну. Повернувшись, і її навчив шити (вона працювала вантажником і носила мішки важчі від себе– от і допоміг перекваліфікуватися). Настасія Павлівна на багатьох роботах трудилася, у колекції її відзнак – орден Трудової слави. Семен Павлович же працював у швейній майстерні ще в пору сільСТ: був і майстром із пошиву верх - нього одягу, і бригадиром, і заввиробництвом у райпобуткомбінаті, і бригадиром дільниці у Шляховій, яка тоді об’єднувала тринадцять сіл.
Здобув середню спеціальну освіту. На запитання, чи не надокучила йому швейна машинка, яка аж виблискувала на столі від того, що нею щодня користувалися, відповів: він не з тих, які те і роблять, що лише й теревенять. Уже 24 роки на пенсії, а люди до нього все йдуть і йдуть.
Розповідають, що з кожним привітається, та ще й не забуде запитати на свій буковинський манер «Що там, пані?».
Просто чудова людина, і сім’я така.
Кому з подружжя більше пощастило, що вони 65 років тому зустрілися? У відповідь обоє усміхалися. Хоча, як пояснює Семен Павлович, якби не громадська робота, то міг би ще більше уваги приділяти сім’ї. Тридцять років був дружинником, двадцять очолював добровільну народну дружину, вісім років – голова товариського суду, багато разів обирався депутатом сільської ради, очолював адмінкомісію.
Навіть вудки ніколи було в руки взяти, бо все знаходилася робота.
Кажуть, такої сім’ї, як їхня, немає більше в Джулинці. Так і живуть увесь вік у всього села на виду.
Уже й їхній син, залишивши квартиру у Києві дітям, переїхав із дружиною у Джулинку. Можливо, і дочка на те колись відважиться, бо і діти, і онуки дуже поважають і люблять дідуся та бабусю.
Павло КУШПЕЛА.
вранці -2…-4° 
