Батьківське щастя

В сім’ї наших батьків Сергія Степановича Рудика та Параски Власівни було шестеро дітей. Коли я народився, в перший післявоєнний рік, старшому сину було 16 років. Тож я був четвертим сином, а було в сім’ї ще дві дочки. Батьки працювали в колгоспі. І ось, повертаючись у минуле, хочу розповісти про батька. Він теж був із багатодітної сім’ї. Коли женився, то дружину взяв також із багатодітної сім’ї. Батько був 1906 року народження, тож добре пам’ятав події громадянської війни, колективізацію, голодовку та інші події. Батько вже до війни мав освіту сім класів, і, як на той час, це багато що означало.

Тож не дивлячись на те, що був безпартійним, все життя працював на керівних посадах. Пройшов фронтовими дорогами Великої Вітчизняної, був поранений двічі, війну закінчив в Угорщині. Він, як добросовісний керівник, своїх підлеглих зустрічав і проводжав з роботи. Але і той час, який випадав батькові побути в сім’ї, він приділяв вихованню своїх шістьох дітей, і, безумовно, саме його виховання дало свої результати кожному із них.

У житті батько був досить справедливим, об’єктивним, одночасно був і суворим, і лагідним, умів виховувати дітей, як справжній педагог, до кожного із нас був свій підхід, хоча і різний для синів і дочок, але щирий, доброзичливий, батьківський. Він змалечку привчав нас до праці, всі ми, його діти, під час канікул працювали в колгоспі, пасли овець, телят, їздили кіньми, працювали в тракторній бригаді, на різних роботах і обов’я зково на присадибній ділянці. Батько був любителем-садоводом, тож у нас на городі були завжди різні сорти яблунь, груш, інших плодових дерев, виноградник, що давало змогу заготовити сушню з яблук, слив, груш, адже треба було годувати велику сім’ю.

І, безумовно, батьківська наука поважати старших, не ледарювати, вчитися в свій час дала результати. Всі чотири його сини відслужили в армії, один пройшов шлях від колгоспного їздового до генерала, брав участь в афганській війні. Батько був великим авторитетом не тільки для сім’ї, а й для односельців. Допоки діти навчалися в школі – був членом батьківського комітету, і саме завдяки йому і тодішньому директору семирічної школи вдалося домогтися побудувати в селі приміщення для середньої школи, яка діє і нині. Часто до нього за порадою зверталися односельці, і він завжди допомагав. Його запрошували бути хрещеним батьком.

На знак великої поваги до батька кожен з його дітей намагався приїхати до нього на гостину саме на його день народження – 5-го липня, благо, що цей день випадав на період відпусток та канікул для дітей, тож батьківська хата дійсно гуділа, як вулик, а оскільки нас було багато, то ночували в клуні на сіні та по сусідах, але то були незабутні дні не тільки для дітей, але вже й для онуків. Чотири невістки, два зяті для нього були рідними, і вони всі йому відповідали взаємоповагою.

Особливо батько радів, коли хтось із його дітей вступав у навчальний заклад, ставав студентом. Він допомагав чим міг, в нього був такий вислів і особливо до синів: «Не хочете вчитися – будете волам хвости крутити». І діти навчалися.

Четверо із дітей закінчили вищі навчальні заклади, є один кандидат наук, одна донька закінчила два інститути, двоє мають середню та спеціальну освіту. Батько був не тільки вмілим господарником для колгоспу і дому, він був у центрі уваги й у компаніях, зокрема, на весіллях, співав у церковному хорі, адже мав гарний голос. Він також мав талант писати жартівливі вірші для односельців, пісні. Одну пісню батько написав під час війни, і її співала вся дивізія. Про це писала в 1975 році перед Днем Перемоги газета «Сільські вісті». Написав батько пісню про калину – це була, є і, думаю, залишиться для нашого роду сімейною піснею, її співають не тільки діти, а вже й онуки та правнуки. Батько брав активну участь у громадському житті села, виступав на мітингах у День Перемоги, був частим гостем середньої школи.

Свої поетичні гени батько передав своїм дітям. Так, дочка Марія в своєму активі має шість книг, її пісні та вірші лунають по всій Україні та за її межами, завойовуючи різні нагороди. Син Володимир написав книгу «Дорогою життя». У мене теж на рахунку дві книги і ще дві готуються до друку. Пробує своє перо і правнук нашого батька Володимир Гресько.

Батько дуже любив читати.

Я добре пам’ятаю, що в час мого дитинства в нас було дві книги – «Кобзар» Тараса Шевченка і вірші Степана Руданського. Книги батько брав у сільській бібліотеці, а оскільки мама була неграмотна, то читав їй вголос, це вже було у глуху осінь, коли вона у довгі вечори пряла кужіль, а ми, маленькі, лежали на печі і теж, засинаючи, слухали. Коли в селі з’явилося радіо, у вільний час з мамою слухав його.

Вже більше двадцяти років минуло відтоді, як батько відійшов у інший світ. Коли він помирав, був при свідомості і ось що говорив своїй дочці Марусі, яка була біля нього: «Який я щасливий, що маю таких дітей, онуків та правнуків, я буду спокійний за нашу родину». Тож ми, його діти, в першу чергу щасливі тим, що нам Господь дав такого батька, і пам’ять якого ми вшановуємо, а це шестеро дітей, 11 онуків, 15 правнуків.

І, насамкінець, а чи щасливий я сам, як батько? Думаю, що так. Дві дочки, троє онуків, з якими майже щоденно спілкуємося, є взаєморозуміння між дітьми і батьками, онуками і дідусем – ось, на мою думку, і є батьківське щастя. А втім, хто його знає, адже в кожної людини є своє розуміння щастя. Але в мене воно таке – щоб мої діти, онуки так згадували мене, як я згадую свого батька, з великою шаною та вдячністю.

Микола РУДИК, с. Михайлівка.