Алгоритм життя тітки Настасії

Невисока на зріст, не такої вже і міцної статури – аж не вірилося, що минулої осені відсвяткувала вже своє 85-річчя.

– У документах, – поспішила поправити тітка Настасія (як її на вулиці називають), – я з 1928 року народження, хоч насправді на цілий рік старша.

Будучи трирічною, залишилася без матері. П’ять класів закінчила якраз перед початком війни. І до сьогодні шкодує, що так і не встигли вручити їй п’яту грамоту за успішне навчання та поведінку.

А жила тоді з сім’єю у райцентрі, по вулиці 8 Березня, якраз навпроти міської школи. Але і тут спіткала невдача – коли їхній город, як і інші, запланували під будівництво багатоповерхівок, одразу ж заявила батькові, що не буде жити разом із братом (рідним тільки по татові) під одним дахом, тому спробує будуватися.

Ділянку під будівництво їй виділили по вулиці Свердлова, але тільки шість соток, як і всім, замість 45, як було.

Щодо її трудової біографії, то це вже окрема тема. На роботу ходила у колгосп Ворошилова, на місці центральної садиби якого тепер електротехнічний завод.

Оскільки не раз допомагала у полі мамі, згадувала Настасія Сидорівна, «випхали» і її в ланку, у якій було ще дванадцятеро таких же, як і вона, дітей.

Тоді ж і одягнутися не було в що. Спасибі, один чоловік збирав у війну парашути, на яких німці скидали своїм солдатам продовольство, які пізніше (кому за копійки, а кому за могорич) віддавав людям.

З них і шили одяг.

Багатьох, зітхнула із болем, немає вже з їхньої ланки, а от її ще, мовляв, Бог тримає на світі.

А якою була тоді робота?

Поле не орали, а кукурудзу, соняшник «садили», після все пересапували. Оскільки в її сім’ї була корова, доводилося ще й орати нею.

Далі працювала на фермі, і це дуже допомогло, коли будувала, за підтримки батьків, хату. До кого б не звернулася по будматеріали, їй, передовій доярці, виписували все. За 1200 карбованців виписали блоків на стіни. А заробляла по 170-200 карбованців на місяць.

Нелегко, звичайно, було на фермі. Хоч обслуговували тоді лише по 13-14 корів, а у колгоспі їх було до восьмисот, роздавали корми, чистили приміщення вручну, бідони з молоком теж доводилося «тягати» до молоковоза. На роботу виходили о п’ятій ранку, а поверталися о десятій вечора. Вже тоді доїла від корови по шість тисяч кілограмів молока. Чого тільки варто було напоїти худобу! Підуть, пооббивають кригу попід берег на Чортовій річечці, яка поблизу ЕТЗ, тоді і приганяють тварин на водопій. Причому, була пора, коли за роботу майже не платили. «Працювали якось у колгоспі, – все пригадувала тітка Настасія, – я, мама, а на додачу ще і корова, а отримали за те тільки мішок вики. А на роботу йшли, бо треба було якось жити».

Причому, у колгоспі тоді з вулиці Червоноармійської – від електротехнічного заводу і аж до лісгоспу – працювали всі, від старого до малого.

Крім ферми, на місці теперішнього ЕТЗ, були ще млин, великі зерносклад і тік, кузня, пташник. На роботу було ходити зовсім близько. Якби все згадати, співставити, каже Настасія Сидорівна, то ще невідомо: була від об’єднання колгоспів користь чи шкода. У деяких колгоспних приміщеннях ще і до сьогодні підрозділи ЕТЗ, бо будували на совість.

Яких тільки грамот і відзнак немає у її колекції – з району і області, ВДНГ СРСР! Бо що не рік, то їй щось вручали за працю. В тому числі і ордени Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани», медалі. А от з орденом Леніна вийшов конфуз. Указ про нагородження опублікували, привітали, а якраз розпався Союз, і довести, що він у неї є, зуміла аж нещодавно, щоб отримувати відповідну грошову надбавку.

Ще у 1970 році вона була удостоєна звання «Заслужений працівник сільського господарства».

Остаточно залишила роботу тоді, коли помер чоловік.

Мікрорайон понад річкою Берладинкою, де живе, до війни був пустирем. А оскільки багато з колгоспників жили тоді у гуртожитку, їм і роздали ділянки, щоб будувалися.

Навіть вулицю назвали на їхню честь – Комунарів. Але нарізувалися нові вулиці, от і отримала вона нову назву – Свердлова.

Дієти, за її словами, не дотримувалася ніколи, але й у лікарні не була ні разу. Одним із секретів довголіття та здоров’я може бути те, що увесь час, аж до минулого року, тримала корову, а то і дві. Чи не ввесь куток ходив до неї по молоко. Посідають, бувало, попід хатою і чекають поки видоїть корову. Теревені звісно про що – про виживання. У неї ж, найстаршої у цьому мікрорайоні за віком, власний алгоритм – постійно трудитися, і тоді буде все.

Павло КУШПЕЛА