Дружина капітана

Більшість жителів райцентру, напевне, вважають її місцевою. Насправді ж, вона родом із міста Коростеня, що на Житомирщині.

Розповідати про свою долю вона почала із голодомору не випадково. На ту пору людей ділили на куркулів, середняків і бідняків. Хоч їхня сім’я належала до середняків (вони мали все), але в один із моментів не стало нічого – забрали навіть хату, у якій було п’ятеро дітей. А за батьком як приїхали вночі, так більше ніхто його і не бачив. Ось яким було її дитинство.

«Але світ не без добрих людей, тож розібрали вони і нас п’ятьох, коли ми залишилися без даху над головою», – розповідала тремтливим від хвилювання голосом, який ніби виривався з самої глибини її душі.

А у свої шістнадцять вже працювала у депо, бо ж треба було якось жити. Щоправда, там змилувалися і довірили легшу роботу – видавала працюючим інструменти.

Якраз на ту пору вербували на будівництво, яке набирало розмаху в країні. От вирішила і собі випробувати долю, яка завела її у місто нафтовиків Баку. Спочатку працювала на будівництві, а коли відкрилися восьмимісячні курси медсестер, записалася на них не вагаючись.

Життя почалося, ніби конвеєр. Вдень на роботі, ввечері на заняттях, а вночі, як майбутні медпрацівники, хоч і вважалися ще вільнонайманими, розвантажували вагони з пораненими, допомагали їх сортувати.

Тривало так декілька місяців, але до закінчення курсів так і не дотягнули. Якось посеред ночі їх зібрали в автобуси і повезли. Хтось плакав від несподіванки, хтось переживав мовчки. На одному із полустанків на вагонах, у які їх вантажили, помітили червоні хрести на білому фоні. Військово-медичний ешелон – здогадувалися.

А вранці вже кожна з дівчат мала власний вагон, який повинна була підготувати для приймання поранених. Так і їздили безперестанку, підбираючи їх. Аж поки у 1942 році дівчат не мобілізували, одягнувши у військову форму. Далі – знову у поїзд.

Військова служба розпочалася з того, що не знали спокою ні вдень, ні вночі. Робили все, на що тільки був спроможний тодішній медперсонал. Як була потреба, ставали ще і донорами.

Вагони були обладнані так, щоб вмістилося більше поранених. Доводилося прати і сушити пов’язки, бо перев’язочного матеріалу не було. Начальник поїзда, його ординатор і вони, медсестри, – це і був увесь персонал. А з ношами у вагон не увійдеш, тож носили поранених навіть на плечах.

Особливо хвилюючими були спогади Степаниди Олександрівни про Ленінград. Бо через болота, часто під обстрілом, їхали у це місто за пораненими, а вантажити доводилося іноді просто голодних, напівживих людей. Причому, робилося це вночі, без світла, щоб не вдарили по ешелону прямою наводкою.

На додачу і в самих у кишенях часто міг бути лише якийсь сухар, ото і вся їжа.

У 1944 році Степаниду Олександрівну перевели у зенітний полк. Була поранена, нагороджена медаллю «За бойові заслуги».

Служити ж довелося ще довго, бо познайомилася із капітаном військово-медичної служби Л.М. Гончаруком – своїм майбутнім чоловіком, а його направили на Чукотку.

Можливо, так і працювала б там, але народилася донечка, а вітамінів не вистачало, от і відправив їх обох чоловік, щоб не ризикувати, до своїх батьків у Бершадь.

Про те, як добиралася з грудною дитиною на руках – спочатку часто до колін у воді пароходом з пушниною до Владивостока, а звідтіля вже на Україну – можна було б теж багато розповідати. Але доїхали – і у Бершаді їх зустріли.

Потім була ще служба у Хмельницькому, а коли чоловік демобілізувався і повернулися в Бершадь, знову виникла проблема – не було де жити. Тож почали будуватися, а там і діти пішли до школи.

Працювала ж Степанида Олександрівна у Бершаді медсестрою в центральній ра йонній лікарні, підміняла колег, навіть вийшовши на пенсію.

Чи не найбільше радіє тепер, що у неї дві дочки – обидві, до речі, теж працювали у медицині, є двоє онуків.

На питання, чи вважає себе щасливою, ювілярка відповіла, що, мабуть, так, якщо стільки пережила і дожила до цих днів.

Кілька років тому ще брала участь у хорі ветеранів, співала колись і у хорі ЦРЛ. Пригадала: коли приїхала у Бершадь про неї у військкоматі і серед людей більше знали, як про дружину капітана.

Та час не стоїть на місці. З 2010 року вона, колишній військовий сержант, стала підполковником медичної служби у відставці, і цим не можна не гордитися. А от про голову міської ветеранської організації А.П. Вайнера, який стільки піклується про таких, як вона, замовила написати гарне слово.

Тож з роси і води Вам, Степанидо Олександрівно. Щоб Ви залишалися такою ж, сповненою оптимізму, щонайменше до свого столітнього ювілею.

Павло КУШПЕЛА