Настав час – і без страху та сумніву одягнув солдатську шинель. Правда, спочатку йому, як і тисячам співвітчизників, довелося побувати у самому пеклі, коли їх, молодих і ненавчених, без будь-якого обмундирування і навіть зброї (добудете, казали, у бою) направляли під Кишинів і Ясси. Полягло там наших земляків чимало. А провина їхня була тільки в тому, що не встигли їх мобілізувати у перші дні війни, і вони деякий час залишалися на окупованій території. А мобілізації перешкодило те, що наша місцевість у перші тижні війни потрапила до так званого «уманського котла», а відтак сюди прийшли союзники Німеччини – румуни – і облаштували тут своє тимчасове володіння від Дністра до Бугу, так звану Трансністрію.
А кожен військовозобов’язаний, який не по своїй волі залишився на цій території, згодом змушений був відповідати за це. І в багатьох випадках ціною «провини» ставало життя.
Пилипу Харитоновичу Татусяку пощастило – він залишився живим, разом зі своєю частиною ще визволяв Румунію та Угорщину. Але наприкінці листопада 1944 року, за 100 км від Будапешту, був важко поранений у руки. Півроку лежав у госпіталі на Донбасі, потім дали відпустку.
Приїхав на деякий час додому підлікуватись. На фронт мали його відправити 9 травня 1945 року.
Таких, як він, у районі зібралося півсотні, але замість того, щоб направити воїнів на захід, офіцери райвійськкомату привітали їх з Великою Перемогою.
Розпочався розподіл воїнів: одні пішли дослужувати строкову службу, а хто не підходив для цього за станом здоров’я (як правило, через поранення і контузії), тих направляли на роботу. До цієї групи і потрапив Пилип Харитонович. Так і з’явився у його трудовій книжці єдиний запис, датований 20 травнем 1945 року, – «Зарахований лісником».
Григорій ПОГОНЧИК, громадський кореспондент
вранці -2…-4° 
