На цей раз розповідь буде про одного з найстарших жителів вулиці Ювілейної Петра Івановича Баса.
Щоправда, і він не місцевий, переїхав сюди у 1950 році, як оженився. Дома, у Війтівці, були ще сестра і брат, тож комусь рано чи пізно треба було шукати, як він висловлюється, своє гніздо. Якби знав, каже, яка його там чекає доля, мабуть, обминув би ці місця десятою дорогою. Коли через чотири роки не стало дружини, залишився з двома донечками, одній з яких був річок, а іншій не виповнилось ще й двох.
Та через два роки відважилася стати їм матір’ю, а йому дружиною, на десять років молодша від нього дівчина Фросина. Таке, розмірковував вголос Петро Іванович, могло статися хіба в ті ще роки, бо теперішня молодь, здається, не здатна на таке милосердя.
А так, як діло було молоде, не забарилися ще й троє синів – Микола, Василь і Володимир.
Життя склалося якось так, згадував Петро Іванович, що я виїхав з Чапаєвки, а сини навпаки – в Чапаєвку. Так називалася тоді Війтівка (П. К.).
Оженили з дружиною всіх трьох. Подружили і дівчат, але вже у Велику Киріївку. Навіть жили недалеко одна від одної. Жаль лише, що старша Ніна померла від долі недоброї.
Але все це відбувалося вже у післявоєнні роки. На фронт же він потрапив у 1944 році, коли йому не виповнилося ще й дев’ятнадцять і того ж року був важко поранений. Про бій під Яссами ще і по сьогодні нагадують йому численні осколки в обох ногах, які проносив все життя.
Де тільки тоді не лікувався, але тільки-но зіп’явся на ноги – знову направили у війська.
Спочатку в Румунію, далі в Чехословаччину.
Пригадав ветеран, як, перетягнувши трос з одного берега на інший, у березні 1945 року вони форсували одну з річок. Міномет вагою більше 21 кілограма, шинеля, речовий мішок – з таким спорядженням дуже легко було піти на дно. Ледве повзли один за одним, тримаючись за рятівний трос. Коли вже мав торкнутися берега, попереду вибухнув снаряд, трос перебило і всі низкою, хто тримався за нього, так і попливли за течією. Врятувалися тоді тільки ті, хто вмів плавати.
Наприкінці березня видали зброю і знову в атаку, і знову було поранення, госпіталь.
Далі знову служба, додому повернувся аж в 1949 році.
Хоч і не радий вже був отими Жорняками, виживали сім’єю тільки за рахунок того, що мав золоті руки, добре знався у будівництві. Ярмо для волів, яке змайстрував, зберігає, як реліквію, ще і по сьогодні. Був також бригадиром, вів облік, брався за кожну справу, яку довіряли, і все йому вдавалося.
Нелегко було, звичайно, ставити на ноги п’ятеро дітей, згадував Петро Іванович, які з’являлися на світ мало не одне за одним. Чого тільки варто було справити сім весіль!
Але ж дітей було лише п’ятеро, обережно спробував заперечити. А проводи в армію, хіба це не те саме весілля, знайшовся він на те. Як змайстрував шалаш на подвір’ї, то так його і не розбирав.
Старший із синів тепер будівельник, середній пробує себе у бізнесі, менший трудиться в райавтодорі. Дочка вже пенсіонерка. А онуків, разом з правнуками, нарахували аж вісімнадцять. Жаль тільки, що три роки тому ветеран знову залишився самотнім. Дякує долі хоч за те, що діти допомагають, зокрема, дочка постійно навідується до батька.
Одним словом, неспокійної вдачі був ветеран, таким залишається і донині. Чого тільки варто йому було власноруч викопати колодязь на подвір’ї, вісім метрів у якому з тринадцяти долав у камені з молотком і зубилом в руках.
Допомагали тільки дружина і її сестра. Сам будував хату, у якій нині доживає віка. А скільки допоміг дітям – того вже і не рахує. Він завжди намагався робити добро людям, хоч знаходилися серед них і заздрісники. Щоб виростити дітей, змушений був після поранень, які переніс, ще й додатково підробляти.
Тривалий час після війни йому навіть інвалідність не призначали. Аж коли вже і його дружина, як і він тепер, стала інвалідом першої групи, держава таки підтримала подружжя, виділивши автомобіль.
У війну врятував двох командирів, за що був удостоєний ордена Слави. Нагороджений також медаллю «За бойові заслуги». Орден знайшов його аж у мирний час, коли вже жив на Жорняках.
Здавалося б, жив би спокійно, даючи собі раду. Але непокоїли його завжди і громадські проблеми. До кого, наприклад, тільки не звертався, щоб у них побудували міст. Довелося навіть потурбувати тих командирів, яких врятував у війну. І.К. Хоменко, колишній командир роти, займав тоді високу посаду у міліції у Вінниці, а командир взводу І.І. Овсієнко – при одному з міністерств, от і посприяли вони, за його словами, будівництву.
Найбільше ж, дивувався Петро Іванович, як це його знайшли тепер журналісти районки. Адже Жорняки на сьогодні, за його словами, як кацапська кишеня (це елемент національного одягу), ще ніхто і ніде про нього не згадував.
З усього було видно, що дає собі раду ветеран і донині. Має гарне подвір’я, а стіни його оселі взагалі ніби фотогалерея, і на отих фото все його життя – діти, онуки.
Привітний погляд очей, лагідна мова – це теж, мабуть, те, що додає таким людям віку. Хоч сам скаржиться, що останнім часом добряче таки підводить його здоров’я. На День Перемоги навіть зібрав дітей, онуків, кого зміг із друзів і сфотографувався з усіма на згадку. Нехай, каже, залишиться на пам’ять оте фото.
Тож нехай і дана публікація нагадає всім про його життєву долю. Адже про таких людей ми не маємо права забувати.
Павло КУШПЕЛА.
вранці -2…-4° 
